Розділ 11.2

Розділ 11.2

Сонце вже піднялося досить високо, і Марсіял подумав, що місто подобається йому в цей час найбільше. Саме зранку, коли шпилі будинків гострими списами проштрикували небо, а заховані під капсули дерева обабіч автотраси починали обприскувати міні-дрони, яскраво розмальовані й схожі на барвистих метеликів. Ця метушіння подобалося Марсіялу. Він весь час тоді нагадував собі, що треба виїхати за місто, на такий собі пікнік, котрий він планував кожного дня, але так уже кілька років і не виїхав.

Увесь мегаполіс теж був накритий спеціальним захисним куполом, прозорим, зовсім непомітним, але саме це допомагало очищати тут повітря, бо купол обладнали спеціальними нанофільтрами. І очищали вони повітря не те, яке знаходилося в місті, а те, котре йшло сюди ззовні, адже за межами міста весь простір було безжально забруднено попередніми поколіннями. І лише коли було введено програму очищення середовища й почали, власне, із великих поселень. Зараз на зовнішніх рубежах висаджували велику кількість лісів, ситуація почала поступово покращуватись. Але все одно був ризик нахапатися того бруду поза великими сіті.

«Ну то й що, що там нечисте повітря, — думав Марсіял, — зате там ростуть дерева без куполів, можна доторкнутися до шорсткої поверхні стовбура, живої трави й узагалі зрозуміти, що ти дитя природи, а не породження всесильного штучного інтелекту».

Від роздумів відірвала його Тамсі, котра штовхнула Марсіяла в бік, зиркнула вимогливо й нагадала:

— В'їжджаємо в Нетрі, активуй скан-зір!

Сама вона кліпнула очима, і Марсіял побачив, як на її яскраво-зелені райдужки наповзає сіра плівка і робить їх матовими. Сам він теж наказав через вмонтований у мозок чіп активувати скан-зір, щр допомагав помічати все до найменших деталей, а також бачити інколи те, що неможливо побачити звичайним зором. Спеціальна програма допомагала працювати із цим інструментом, здійснювала аналіз, підказувала психологічні нюанси щодо людей, із якими спілкувалися поліцейські. Ця розробка використовувалася лише охоронцями порядку, поза її межами поширення не набула.

Залишивши машину біля шумної автотраси, вони пройшли трохи між присадкуватими п'ятиповерховими будинками, фасади яких було розфарбовано у яскраві кольори. Це, в принципі, милувало око, але архітектура була недолугою та старовинною. Вже давно ніхто не будував таких максимально й парадоксально неергономічних помешкань. Вони збереглися лише в Нетрях. Так називали окремі райони міста, які частково у свій час відмовилися від окремих благ цивілізації і жили ще за старими стандартами. Але держава поступово змінювала цю систему, ненав'язливо реконструювала будинки, людей переселяли у більш зручні помешкання, щоправда, дуже тісні та однотипні. Наприклад, Марсіял теж мешкав у такій кімнатці, більше схожій на звичайну вузьку готельну капсулу, в якій було все необхідне для проживання, але простору було замало. Проте Марсіял звик і не звертав на це уваги.

Будинок, де мешкали Каміла Гедріс та Прокл Марінус, нічим не відрізнявся від типових будівель Нетрів, правда, розмальований був по-особливому: було використано лише синій та жовтий кольори. Вони перепліталися, вихрилися попід квадратними низками вікон й задиралися спіральними хвилями аж до п'ятого поверху. Такий собі вибух фантазії...

Поліцейським довго ніхто не відчиняв, але потім усе-таки клацнув старовинний замок, і на порозі стала висока чорнява жінка, яку Марсіял уже знав із анкети.

— Доброго дня, ми щодо вашого розлучення, — почала першою Тамсі, й жінка, яка дивилася насторожено на двох поліцейських, спохмурніла.

— Я не подавала на розлучення, — промовила вона різко.

— Але запит надійшов, — Тамсі помахала перед її обличчям планшетом, на якому вже світилися друковані файли досьє. — Ми маємо перевірити.

— Проходьте, — зітхнула жінка й запросила їх до квартири.

Марсіял зацікавлено розглядав старовинні меблі й специфічне планування цієї квартири, яка, в принципі, вже незабаром могла зникнути, адже держава мала невдовзі ухвалити великий проєкт щодо зачистки Нетрів.

Коли Марсіял і Тамсі представилися, а Каміла запросила їх сісти на широкий диван і почала готувати для них чай, поліцейські перейшли до запитань.

— Ви ж розумієте, що ми маємо провести процедуру розслідування, — почав пояснювати Марсіял. — Ось стандартні запитання, які я обов’язково повинен вам поставити, — і на запитальний погляд Каміли озвучив перше. — Ви зраджували свого чоловіка?

— Звичайно, ні! — обурилася Каміла. У неї навіть очі й руки затряслися від обурення. Але ж браслет засяяв синім...

Марсіял кинув погляд на шлюбний браслет, який і досі сяяв синім кольором. Зняти його було неможливо, бо одразу йшов сигнал до спеціальної шлюбної служби, і ти міг отримати великий штраф за те, що самовільно зняв браслет, не оформивши розлучення.

— Не знаю, що з ним сталося, — знизала плечима жінка. — Ще вчора ми з Проклом увечері лягли спати без жодних сварок та непорозумінь. А зранку, коли прокинулися, він уже сяяв синім кольором.

— Так, синій колір вказує, що ви, тобто не ви, а один із вас, зрадив, — задумливо проговорила Тамсі, блукаючи поглядом по стінах помешкання. Напевно, їй було цікаво роздивитися квартиру, в якій було багато простору.

— Я знаю, — хитнула головою Каміла. — Але цього не було.

— А де ваш чоловік? — запитав Марсіял.