Розділ 10.6

Біля скель наче все було спокійно, Марсіял роззирався навколо сторожко, стискаючи в руці меч, котрий після деяких роздумів вирішив тримати напоготові. Меч завжди був у нього, завдяки магії схований при боці, але зайвий раз витягати його чоловік не любив. Тамсі підйшла до високих воріт, обриси яких вгадувалися на одній зі скель, що находилася між двома найвищими. Скелі Він та Вона нависали над Марсіялом і Тамсі мовчазними свідками їхньої спроби відкрити дивний портал. 

- Підійди, - покликала дівчина, діставши з кишені заручиновий браслет. - Ось тут, дивися, є заглибина для браслета-ключа. 

Марсіял зупинився збоку, майже за спиною дівчини, й побачив невелику виїмку, куди ідеально лягав обідок прикраси, яку дівчина крутила в руках.

- Коли прикладаю ось так, - вона приклала браслет до каменя, - то нічого не відбувається.

Проте якраз щось, що здивувало Марсіяла, якраз і відбулося. На скелі з'явилися літери, а потім склалися в слова. “Дві руки - один браслет” - проявився напис на воротах неактивного порталу.

- Це саме те, про що я тобі говорила, - похитала дівчина головою. - Відкривати портал мають двоє.

- Давай спробуємо, - погодився Марсіял, ховаючи меч. - Але якщо у нас вийде, як же твої співродичі? Ти покличеш їх? Чи не вб'ють тоді вони мене як ворога? Якщо твої дотики не можуть вбити мене, то це не значить, що інші вічники не можуть цього зробити…

- Всі мої вже тут, - зітхнула Тамсі. - Вони ховаються. І вони тебе не зачеплять. Я переконала їх, що добровільна згода на співпрацю краща, ніж примус. 

- Чому ж я не відчував їх?

- Я трохи вплинула на тебе, у нас є така властивість, але...

- Ти… Ти вплинула на мене? То це все було грою? Якимось чином ти знешкодила свої руки від убивчої магії, щоб… Щоб вразити мене? Щоб я повірив у нашу близькість за духом, за емоціями… за почуттями? - Марсіял вражено дивився на Тамсі. - Може, усі мої спогади про тебе, мої… Той довбаний потяг до тебе, який я відчуваю і зараз, чорт забирай, може, і він теж навіяний тобою?!

Марсіяла охопив сором, що він, наче хлопчисько, піддався цим надуманим почуттям, котрі створила магія вічників. Попався, наче легка здобич в руки хижака. Хижачки, яка зиркала зараз на нього з-під лоба, намагаючись вставити хоч слово у його гнівний монолог. 

- Ні, Марсіяле! - нарешті змогла вигукнути Тамсі. - Це не так! Мої руки справді не можуть поранити тебе! Це дивно! Вічники не можуть стримати своєї сутності. Ми народжені в цьому світі вбивати людей, щоб жити!

- То йдіть геть у свій світ! - закричав чоловік. - Що?! Що мені робити, щоб відкрити ці ворота? Клич своїх, хай швидше вимітаються звідси! І сама йди геть! Не хочу тебе бачити!

Він вихопив браслет із рук Тамсі й сам приклав до кола на порталі. “Дві руки - один браслет!” - загорівся напис.

- Бери й ти цей чортів браслет! Швидше! Я не хочу тут бути й зайвої хвилини! О, боги, обвела, як дитину, навколо пальця!

Він, вже зовсім не боячись отримати смертельну рану, схопив Тамсі за руку, тицьнув у її пальці браслет, сам взявся з іншого боку й насильно притиснув її руку й приклав свою до портального кола.

Коло замиготіло, заіскрилося, широка дуга порснула миготливими іскрами по скелі, заграла всіма кольорами веселки…

Широкою потужною хвилею магії скеля майже повністю оголилася і стала схожа на металеву рівну поверхню, в якій знаходилися величезні двері. Саме перед цими дверима ошелешено завмерли Марсіял і Тамсі.

Браслет давно розсипався в порох у їхніх руках і вони тримали тепер одне одного за руки, притиснуті до залізної бляхи дверей. Точніше, Марсіялова велика долоня накривала меншу, тендітну долоню дівчини.

Відійшовши від першого шоку, Тамсі рвучко висмикнула долоню з пальців чоловіка, відступила на крок. Він теж опустив руку, здивовано спостерігаючи, як двері просто в скелі починають повільно прочинятися в той бік. Зелена трава, безкрайнє поле і довга дорога від дверей, яка губилася за горизонтом - ось все, що побачив Марсіял, перш ніж відчув, як його хапають за руки і відтягують від входу в портал. 

Кілька кремезних вічників стояли біля нього, тримаючи напоготові кинджали. Були в захисних рукавичках, тому й не зашкодили Марсіялові.

- Ні! Відпустіть його! - скрикнула Тамсі. - Я обіцяла йому життя! І він справді допоміг! Портал відчинено!

- От і мене дивує те, що портал відчинено, - підійшов до Марсіяла молодий чоловік без захисних рукавичок. - Тамсі, це дуже дивно. Що ж у цього чоловіка такого, чого немає в мені? Чому я не міг відкрити цього порталу. Дві руки, твоя й моя, так само торкалися браслета й дверей! Чому саме він? - вічник роздратовано зазирнув у вічі  Марсіялові.

- Може, тому, що твоя дівчина, хоче мене, а не тебе?! - криво посміхнувся Марсіял.

Йому вже нічого було втрачати. Розумів, що живим його не залишать, навіть незважаючи на протести Тамсі. Та й на душі було якесь спустошення. Біль. Розчарування. Напевно, ревнощі. Адже він зрозумів, що це наречений Тамсі. Але й він, Марсіял, теж мав наречену, до якої зовсім не тягнуло. Тамсі була в думках. Невже й справді це було навіювання? І от зараз, усвідомивши, що вона зникне з його життя назавжди, не хотілося жити. Вити хотілося від безвиході…

Вічник коротко вдарив Марсіяла правою рукою по щоці, і чоловік відчув, як щока запалала і від болю від удару, і від смертоносної магії, що почала пропалювати в шкірі дірки.