Розділ 10.5

Вони вийшли з печери, як тільки сонце кинуло свої перші промені із-за горизонту. Сполохані Пагорби жовтими пірамідами, гостряками і чудернацькими скелями височіли над ними і, здавалося, що за кожним зачаївся ворог. Проте Марсіял зовсім не відчував присутності будь-кого. Робот Реп’ях мовчки ішов трохи позаду них, гупаючи і тріщачи своїми іржавими ногами. Скрип незмазаних залізних суглобів роздавався, здавалося, на багато кілометрів навколо.

- Якщо навіть були десь тут якісь хижаки або вороги, то вони або втекли, почувши цей скрип, або, навпаки, зачаїлися і тепер планують, як на нас краще напасти, - пожартував Марсіял. - Він розбудив усю округу!

- Нічого страшного, - сказала Тамсі. - Зазвичай я накладаю магію мовчання й тиші на нього. Тоді він іде, але звуку скрипіння іржавих суглобів не чутно. І, крім того, він дуже говіркий. Тому магічний вузол мовчання висить на ньому майже завжди. Але сьогодні я не бачу жодних ворогів у Пагорбах…

У променях раннього сонця дівчина здавалося яскравою помаранчевою квіткою: волосся переливалося майже багрянцем у променях сонця. Вона зняла куртку й була у легкій туніці й штанях. Ступала розмашисто й упевнено по піску, що лежав між Пагорбами.

- Але треба йти все одно дуже обережно, - нагадала дівчина. - Раніше я запускала робота вперед, і він ішов і сканував територію, але зараз магії в ньому залишилася дуже мало. І я не можу так сильно впливати, щоб допомагати йому шукати пастки.

- В принципі, я можу, - нагадав Марсіял. - Я зараз сканую територію навколо нас…

- Та ну, - Тамсі махнула рукою. - Твоя магія зовсім не прилаштована для пошуків таких пасток, як у Сполоханих Пагорбах. Вони тут, здається, напіврозумні. Я помітила, що вони неначебто вчаться, а потім стають ще гіршими, ще складнішими і сильнішими...

- Вчаться? - посміхнувся Марсіял. - Ти говориш про них, як про живих істот...

- Так, можливо, вони такими і є, - серйозно кивнула дівчина. - Я, знову ж таки, помітила, що пастки, котрі я знешкодила, наступного разу з'являються деінде точно такі самі, але вже ускладнені і більш важкі для виплутування і подолання. Якось я взагалі думала, що загину, коли потрапила в зибучі піски між двома найвищими скелями, он тими, - вказала Тамсі на справді найвищі дві скелі, які в алоді Марсіяла в народі називалися Він і Вона. Одна з пірамід була дуже схожа на фігуру жінки, інша ж - на чоловіка, одягненого в лати і з мечем, котрий він притискав до стегна. Існувала навіть така приказка: “Коли Він та Вона зустрінуться” - тобто, ніколи…

- Саме туди ми йдемо, - зауважила дівчина.

Але на відміну від попередніх нещасливих разів Тамсі, коли вона потрапляла у пастки, цього разу вони йшли спокійно. Здавалися, навіть піраміди та скелі відступають з їхнього шляху, пропускаючи вперед…

Раптом вдалині на дорозі з'явилася висока фігура. Ось не було нікого - а ось він виник, високий чоловік з посохом в руці. Закутаний був у грубий мішкуватий балахон болотного кольору. Опирався на довгу палицю, котра була на добрих дві голови вища за нього і на якій дзенькав маленький дзвіночок.

- Це схимник! - вигукнув Марсіял.

- Справді, це він, - здивувалась дівчина, дивлячись, як подорожній повільно до них наближається. - Сподіваюся, він не є пасткою і нічого не зробить нам поганого. Я вже не знаю, що й думати. Навколо стільки різних перешкод, які виникають на порожньому місці і стають на шляху до звільнення мого народу. Наче вічникам увесь час хтось перешкоджає піти геть із цього дивного світу, - очі дівчини із зелених перетворилися взагалі на дві яскраві зелені зірки, мовби горіли, блищали, мабуть, вона накопичувала в тілі захисну магію.

Вони з Тамсі теж повільно  наблизилися до схимника. На його обличчі блукала дивна посмішка.

- Вітаю вас, діти мої! - гукнув він ще здалеку, повагом наближаючись до пари вічних ворогів, а зараз друзів поневолі. - Все знаю! Все знаю! Не треба нічого розповідати! Ідете туди, куди потрібно. Всі умови виконано, але останнього кроку не зроблено! Чи вдасться вам? - він пильно глянув на Марсіяла і Тамсі, порівнявшись із ними. - Просто йдіть вперед! А я… Ох, шкода, що не можу втрутитися, але вибір лише ваш! Особистий вибір. Просто йдіть! - він відступив на крок від Тамсі з Марсіялом і вказав рукою на дві постаті-скелі, до яких вони прямували.

А потім раптом завихрився високим пісочним вихором просто перед ними. Тамсі від несподіванки сахнулася, висмикуючи із піхов кинджал, виставила його перед собою і ступила крок назад, впершись спиною просто в груди Марсіялу. Вихор, хвильку покрутившись перед ними, розсипався жовтим крупним піском під ноги…

- Що це було? - запитала здивовано дівчина.

А Марсіял думав зовсім про інше, чітко відчував її плечі, котрі притискалися до його напівоголених грудей, тому що сорочка була розхристана. І хоч мав меч у руці, йому захотілося раптом обняти Тамсі, притиснути до себе…

І таким сильним був цей потяг, що він не стримався: охопив дівчину за плечі вільною рукою і різко розвернув до себе. Вона подивилася на нього яскравими, повними дивної магії зеленими очима… Але не так очі, як притягували чоловіка яскраві повні губи, котрі так сильно захотілося поцілувати, що він одразу ж уп'явся в них своїми губами і пригорнув дівчину до себе ще міцніше……

Меч з правої руки Марсіяла зник за магічним наказом, ховаючись у його тілі, а він все цілував і цілував цю дівчину і не міг відірватися… В голові завертілися різні слова, думки, ідеї, натяки, уривки розмов, яскраві картинки: червоне небо, зелені очі, нафарбовані пальчики ніг, жовте здоровенне сомбреро, шипучий напій, якась дивна, нетутешня музика, схожа на спів екзотичних пташок, - все це крутилося в його голові таким самим вихором, у який щойно перетворився схимник…