Розділ 10.4

- Мій народ хоче повернутися додому. Ми звідти, із-за того порталу, з іншого світу, - пояснила дівчина. - Колись давно нас викинуло геть у цей світ, але він нам чужий.

Марсіял із здивуванням вислухав слова Тамсі. Такого вони не знали про вічників. Їх просто всі сприймали, як диких звірів, як зло, що повинно бути викорінене з їхньої землі, як племена, котрі слід прогнати геть. І про те, що народ Тамсі з іншого світу, Марсіял почув вперше. Щось таке заклубочилося в його голові, наче якісь спомини, згадки, дивні образи й картинки, але як він не намагався зібрати їх докупи в якусь логічну думку - в нього нічого не виходило...

- Якщо ми відкриємо ворота, то вам же буде краще, - промовила Тамсі, - вічники підуть геть. Зникнуть. Чи не цього ви всі хочете? Нашої смерті. Або хоча б зникнення. Там, за порталом, нам вже не потрібні ваші сили й магія, ми будемо жити вічно без ваших непотрібних тіл, - вона глянула на оголені груди Марсіяла, які визирали з-під розхристаної сорочки і, як здалося чоловіку, трохи почервоніла. Але в печері було напівтемно, тому був не впевнений. Подумав, що дівчина теж говорила, що він приваблює її...

Інформація про портал тривожила, тому він вирішив погодитися. Слід було перевірити цю байку, яку розповіла йому вічниця. З іншого боку, якщо вона каже правду і є хоча б маленький шанс на те, що він посприяє зникненню вічників з їхнього світу (та просто з алоду, і то добре!), то він згоден спробувати. Чомусь не боявся дівчини і її смертоносних рук. 

- Що ж, ходімо тоді до твоїх воріт і з'ясуємо все раз і назавжди! - проговорив роздратовано Марсіял.

- Ці ворота з'являються лише рано-вранці, на світанку, коли перший промінь сонця падає на гору і на самі ворота, - пояснила дівчина. - Тому треба почекати ранку… Я спатиму тут, якщо ти не проти. Але без рукавичок. Не рекомендую чіпати мене, - похмуро глипнула дівчина і пройшла до вогнища, лягла біля нього, поклавши під голову черезплічну торбу.

Марсіял знизав плечима і повернувся на своє місце. Теж ліг. Але близькість дівчини викликала хвилювання і бажання в тілі. Він довго крутився, поки його зморив сон. І спав від сили години дві, аж поки його не збудила Тамсі, знову порушивши охоронні чари: ішла з печери назовні, де вже сіріло.

- Куди ти йдеш? - спитав похмуро Марсіял їй в спину.

- Я лишила назовні Ре’пяха. Як додаткову охорону. Але почався дощ. Треба його покликати сюди, - відповіла Тамсі, навіть не здивувалась, що він почув її нечутні кроки, коли виходила з печери.

- Реп’яха? - здивувався Марсіял. Жодної живої істоти в радіусі кілометра і навіть двох він не відчував.

- Це мій робот, - пояснила дівчина. - Модель РП-450. Він вже дуже старий, іржа і так поїла його боки. Зайва волога йому не потрібна. Тим більше, схоже, що нам не загрожує небезпека ззовні. Сполохані Пагорби сьогодні вночі дуже спокійні. Аж дивно.

Дівчина вийшла з печери, а Марсіял подумав, що робота він точно не зміг би відчути, якби той вночі увійшов і напав на нього сонного. Та в охоронні чари розраховані на живих істот. Треба врахувати це наступного разу, ввести в алгоритм роботи охоронних пасток ще й цю опцію. 

Незнайомі і водночас знайомі слова, які виникли в голові Марсіяла, увели його в дивний ступор. Алгоритми? Опція? Що це таке? Що за абсурдні й дивні слова?

Та зосередитися на цьому завадили брязкання та скрип незмащених шарнірів - до печери увійшов масивний робот. Із тих, яких Марсіял часто бачив на роборинку. Там вони стояли в ряд, кожен побитий, покалічений, якщо можна було так сказати про залізяку, схожу віддалено на людину, часто без якихось частин. Їх продавали як працівників на важкі роботи, але треба було бути дуже уважним, бо часто такі роботи лише зовні здавалися міцними й в робочому стані, а як правило, це була й справді купа проіржавілого від часу заліза.

- Він має клеймо? - спитав Марсіял. 

- Так, звичайно, закони робототехніки в його голові не порушено. Він дістався мені від батьків. Реп'ях не зміг їх врятувати, коли ваші вбивали мою родину, - сухо проговорила Тамсі. - Реп'яха скрутили якоюсь магією. Але не забрали собі, бо він не має руки. Кому потрібен неповний робот? Лише мені… Реп’яху, охороняй печеру зсередини! - наказала дівчина.

- Слухаюсь, - промовив робот. -  І слухаю, хоч і не маю вух. А якби мав, то був би клаповухим роботом, моя пташко. 

Марсіял здивовано підняв брову, дивлячись на робота, котрий зупинився і непорушно завмер при вході до печери. Справді, не мав однієї руки. Іржа робила його подібним до плямистого монстра з плескатою головою, схожою на невеликий таз. 

- Він має вкладені в голову основи почуття гумору, - пояснила Тамсі, знову влягаючись біля багаття. - Тато щось там вивчав і трохи підправив. Він був з перших вічників, які прийшли сюди, до вас. Ще вмів працювати з такими машинами. Шкода, що знання втрачені. Ваші спалили всі бібліотеки, коли захопили Пара-сіті.

Марсіял гмикнув і промовчав. Чув про це єдине місто вічників, яке повністю було зруйноване з сотню років тому. Тепер цей народ ховався по лісах та болотах, мандрував горами, мимохіть став мандрівним, але й справді, зауважив чоловік, не йшов далеко від Сполоханих Пагорбів та високих гір, за якими ще не вдалося побувати жодному мешканцю їхніх земель. Всі охочі підкорити вершини не поверталися додому ніколи.

- У мене теж є роботи такого типу, - проговорив він через кілька хвилин, коли зрозумів, що не може заснути. - Працюють на землі: орють, косять, копають… Всі вони німі. Вперше бачу Ерпе з голосом.