Розділ 10.3

- Я знаю, що твоя мітка на мені, але не знищила її, - проговорила тихо дівчина. - Хоча за це наші мене можуть убити. Я багато чого вмію, навіть своїх обманути можу, що вже говорити про людей! Адже ваша магія, порівняно з нашою, дуже недосконала. Проте ми потребуємо постійного наповнення сил, якщо не отримаємо - загинемо. Тоді вічники зникнуть назавжди. Тому наші з тобою народи, вельможний алоде Марсіяле, - скривилася дівчина, -  давно живуть ворогами, ми повинні отримувати вашу магію, щоб підтримувати собі життя. А ви захищаєтеся вад нас. 

- Так, вічники вбивають нас, і ти моя ворогиня, але чомусь... я не відчуваю до тебе ненависті, - тихо проговорив Марсіял, дивлячись на вогонь. - Зовсім навпаки, відчуваю інше… Я завжди чесний з усіма: ворогами і близькими. Проте зараз, соромно зізнатися, не хочу нікому відкривати свою ганебну правду. Ти приваблюєш мене! Чорна, не потрібна мені вічниця! Тягнеш до себе! Я відчуваю цей постійний зв'язок! Та чорт забирай, я хочу тебе як жінку!

Марсіял відчув, як починає горіти тіло, бажаючи стати вихором і поглинути цю дівчину, що викликала незвичні для нього почуття.

- Чому ж це ганебно? - знизала дівчина плечима. - Це природно. Ти чоловік, я жінка. 

- Ти вічниця! - прошипів Марсіал. - Ти ворог! Твої родичі вбили мого батька!

- А твої родичі, можливо, і ти сам, - почала теж закипати дівчина, - знищили всю мою сім'ю! Нас у батьків було п'ятеро! Залишилась я одна! Помста гуляє у крові обох нас, як і в наших народів! Проте я прийшла не з помстою. Я… Я теж не можу викинути тебе з голови! Свята покровителько Туррано, ти снишся мені кожної ночі! Я вже не можу спати, бо знаю: знову побачу тебе! Ненависне обличчя! Ненависного ворога!

Марсіял завмер, ошелешений таким зізнанням знервованої й розгніваної вічниці. Вона ж тим часом продовжувала:

- Мені здається, що я давно знаю тебе. Звідки? Я живу у Темних землях все життя… Ми, вічники, ніколи не прив'язуємося до людей, не думаємо про них багато, ми просто витягуємо з них магію та життєві сили, бо мусимо якось виживати. Інстинкт убивці у нас в крові! І я не задумуючись випиваю людину! Наші руки самі знають, як це робити! - дівчина розкрила долоні, затягнуті в чорні рукавички. - Але ти… Ти інший. Я не хочу тебе вбивати. Чому, чому це так?

- Ти знаєш, - заговорив Марсіял, спостерігаючи, як дівчина розглядає свої руки, смертності для нього, -  мені теж здається, що я тебе знаю, я вже казав… Щось не те з нами… Твої зелені очі, руде волосся… Я немовбито бачив тебе колись… Але не міг же я в дитинстві гратися з вічницею, не міг я тебе бачити десь на базарі чи в походах серед куртизанок…

Вічниця пхенькнула:

- Яких куртизанок? У вічників цноту втрачають лише після шлюбного обряду! Про такі ганебні речі ніхто з наших жінок навіть не думає, на відміну від людських жінок, - дівчина скривилася. - Наші чоловіки використовують ваших жінок для подібних ігрищ. Звичайно, не знімаючи захисні рукавички. Вони вбивають їх доторками потім, після того, як…

Вони помовчали. Марсіял стримано зітхнув, згадавши те, заради чого й хотів побачити дівчину. 

- Через кілька днів у мене заплановане весілля. Проте я не можу думати про дружину. Про наречену. Вона надзвичайно вродлива, але… Я думаю лише про тебе… Тамсі…

Дівчина швидко глянула на Марсіяла, в очах майнуло здивування.

- Звідки ти знаєш мою ім'я?

- Невже ти справді Тамсі? - цього разу здивувався чоловік.

- Так, але я тобі точно своє ім'я не казала!

- От бачиш! Знаю! Я звідкись це знаю! - Марсіял схопився на ноги. - І колись… Ох, коли, коли? Колись я кохав тебе! Я вже впевнений у цьому! А якщо й ти мене пам'ятаєш, то… Можливо, й ти кохала мене? - з надією спитав він, ступивши крок і обходячи вогнище, що почало затухати.

Дівчина теж піднялася на ноги, зробила крок назад. Сторожко дивилася на Марсіяла, котрий зупинився за два кроки від неї

- Той браслет. Ти називала його ключ. Навіщо він?

- Він відкриває двері, - сказала дівчина.

- Усі ключі відкривають двері, - скептично підняв брову Марсіял.

- У Темних землях є велика запечатана печера з магічними воротами. Туди підходить лише круглий ключ, браслет, який втрачено багато сотень років тому. Старійшини розповідали нам про нього. Всі маги вічників шукають його. За нашими даними, він знаходився у феода Гедріса. Проте той дуже ретельно його охороняв, та й його землі далеко він наших, ми слабшаємо, коли відходимо далеко від своїх територій. Проте пройшов слух, що його дочка, Каміла, приїхала виходити за тебе заміж, алоде Марсіяле! І вона подарувала тобі той самий браслет, який ви всі вважаєте заручиновим, - дівчина чомусь стиснула руки в кулаки. - Я одна з найкращих, хто володіє вмінням відводити очі й ховатися. Йшла за вами тоді назирці аж до замку. Напад на ваш загін у лісі було здійснено спеціально, щоб тебе поранити, щоб ти ослаб, а я змогла проникнути в твої покої і вбити тебе. І забрати той браслет. Ключ. Але…

- Ти не вбила мене, констатував факт Марсіял. - Хоча справді могла, признаю. Замість того, щоб погрожувати мені кинджалом біля шиї, ти могла би просто встромити мені його в спину. Я вже це давно зрозумів.

Дівчина знизала плечима:

-  Я, коли ще побачила тебе там, у лісі, зрозуміла, що звідкілясь знаю тебе. Ми вже про це говорили. Ох, я маю розібратися з цим усім! І ключ! Він не діє! Я прийшла до воріт одразу ж, як отримала браслет і втекла.