Розділ 10.2

У всі наступні дні вічниця не виходила з голови алодера, заполонила думки Марсіяла… Він займався господарством у замку, обговорював нагальні справи з Проклом, інколи виїжджав на патрулювання кордонів алоду разом із загоном фро Романи, обговорював грошові й торгові справи з кастеляном Корпусом… Також відновив після поранення вправи з мечем у парі зі спеціальним тренером, Стефаном, якого прислав йому в почеті з Камілою її батько. Інколи  спілкувався з нареченою…

А сам увесь час прокручував у голові діалог із вічницею, згадував її зелені очі, котрі пропалювали серце наскрізь. Здавалося, що він знав її давно, вона була така рідна й близька, неначе вони гралися колись в дитинстві, а потім він забув. Хоча і поворот голови, і манера розмовляти, і руде волосся випливали у споминах яскравою картиною. А ще відчув, що не лише просто згадується вона йому і не лише просто думає він про неї, як про якусь знайому, але й вона йому… подобається… Дуже… Як закоханому подобається кохана дівчина, яку хочеться обіймати, цілувати, робити подарунки…

Марсіял увесь час відчував свою магічну мітку, котру поставив дівчині. Вона була не так щоб і далеко, але й не близько. Мабуть, до неї був десь день шляху. Магія у нього була сильна, могла контролювати великі території. Свого алоду точно. І вічниця знаходилася на його території. Десь біля Сполоханих Пагорбів.

На третій день після зустрічі з вічницею Марсіял наважився здійснити те, що обдумував увесь цей час. Оголосив усім в замку, що їде до далекого схимника Гарселона, який жив біля Сполоханих Пагорбів. Аби спитати певних порад і отримати підтвердження божого благословення на шлюб із Камілою. Якщо раніше Каміла більше мовчала й знічувалась, то в останні дні дівчина вже не соромлячись питала, коли вони одружаться. Наче відчувала, що думки Марсіяла зайняті іншою жінкою. Та й справді, затягувати було б уже непристойно. Марсіял призначив дату шлюбної церемонії через кілька днів: якраз мав повернутися додому від схимника.

Наказав охороні не супроводжувати його, хоча завжди й у всьому різка Романа була проти, вони навіть посварилися через це, але зі схимником, вона знала, слід спілкуватися лише один на один, така була традиція…

- Ми проведемо вас хоча би на пів шляху, - говорила вона зі злим блиском в очах. - Ви ще недостатньо зміцніли після поранення!

- Поранення вже давно в минулому, - заспокоював її Марсіял, і так воно, в принципі, і було: рано затягнулася напрочуд швидко.

І вже зранку в шостий день місяця Гіркоти його вірний кінь ніс його у напрямку Сполоханих Пагорбів, де й справді жив схимник. Цей мудрий чоловік з'являвся в феодах і алодах раптово, оселявся, де йому хотілося, давав поради, вчив, розповідав таємниці й секрети навколишнього світу, спілкувався з богами й передавав їхню волю жителям цього світу.

До нього з'їжджалися з усіх усюд, і поки він жив на території його алоду, Марсіал всіляко підтримував його і заохочував жити саме у нього, адже схимник був мандрівним: інколи ні з того ні з сього знімався з місця і переходив до іншого феоду…

Сонце сідало за обрій, коли Марсіял в'їхав на територію Сполоханих Пагорбів і відчув, що вічниця недалеко. Чоловіка охопило хвилювання. Він спішився біля одного з високих пагорбів, які схожі були формою на зрізані конуси, і повів коня до знайомої “печери-притулку”. Такі робили в Пагорбах, які займали величезну територію, щоб мандрівники могли переночувати, зігрітися, поїсти й відпочити. Це були зони миру й тиші. Жодна людина не мала права підняти на цій території зброю проти іншої. 

Марсіял вирішив переночувати в печері, а вже зранку вирушити на пошуки вічниці. Хотів порозмовляти з нею для початку.

Чоловік розпалив вогонь, завів також коня до великої печери, про яку давно знав: тут залишали і дрова, і сіно для коней, а також деяку їжу. Знайшов якісь сухарі, поряд було джерело, і він набрав води в бляшану фляжку. Сидів до опівночі, дивлячись на вогонь, медитуючи і відчуваючи, що вічниця поряд. Але вона весь час знаходилася на одному місці, нікуди не рухалася, тому він вирішив, що і вночі дівчина залишатиметься там же.

Проте все одно поставив пастку на вході у печеру і влігся спати біля вже майже погаслого вогню.

Прокинувся від того, що спрацювала пастка. Хтось рухався всередині печери, ступав м'якими кроками, наближався. Марсіял чітко все чув: і тому, що темінь була непроглядна й загострився його слух, і тому, що посилив його магічно.

Вона стояла біля вогнища і дивилася на нього.

- Я чекав на тебе, - сказав Марсіял.

Сів біля майже погаслого вогнища, в ньому червоніло ще кілька жарин.

Вічниця здригнулася, але не втекла. Стояла.

- Сідай, поговоримо.

Марсіял схопив жменю хмизу і кинув на жевріючі вуглини. Вогонь спалахнув і вихопив із темноти струнку постать. Блиснули зірками очі. Вона ще постояла, наче роздумуючи, а потім сіла з іншого боку багаття…