Розділ 10.1

Він спав погано. Бік нив, і хоч знахар наклав пов'язку з цілющою маззю та чаров’яз-розсіювач помудрував над раною і запевнив, що руйнування тіла припинилося, але все одно було боляче. Він відчував, що його б'є лихоманка. Назавтра, запевнили його цілителі, все мине, треба перетерпіти.

Марсіял сповз із ліжка, простирадло якого було хоч і мокре від поту, але надто гаряче, і підійшов до вікна. Відчинив віконниці й вдихнув холодне повітря. Стало приємно.

В голові все одно гуділо. Він згадав свою наречену Камілу й поморщився. Знову натякала на весілля. Адже бачила, в якому він стані. Проте думає лише про себе.

Батько Каміли, вельмишановний феод Гедріс прислав її місяць назад, як і водиться по закону. А заручали їх ще в дитинстві, коли батько Марсіяла хотів об'єднати їхні два великих уділи в один. Тоді справді була б сильна й багата територія. І вирішив разом з Гедрісом зробити це за рахунок одруження дітей.

Чекав із нетерпінням повноліття Каміли, яке наступило якраз місяць тому, але так і не дочекався: заблудлий вічник ще раніше дістав його своєю правицею і спопелив пів тіла, коли чоловік купався в озері. Батько помер. Марсіял же не відмовився від цього шлюбу. Теж розумів, що витримувати навали вічників краще, об'єднавшись.

Проте якась тупа скалка сиділа в серці, щось муляло чоловікові. Наче й наречена гарна, все при ній: і груди великі, і фігуриста, і бесіду гарно веде, і магічний хист має до вирощування рослин… Мрія, а не жінка. Але…

Марсіял ще раз глибоко зітхнув, повернувся спиною до вікна, щоб підійти до столу й попити води з глиняного кухля...

І відчув лезо ножа на шиї. У вухо хтось шпарко задихав і прошипів:

- Ворухнеш-ш-шся - переріж-ж-жу горлянку!

Марсіял завмер, відчуваючи, як гаряча цівка його крові стікає по зненацька похолоділій шкірі.

Хтось сидів на підвіконні, з'явившись там через мить після того, як він відвернувся. От, дурень! Як міг забути, що віконниці заговорено, не можна відкривати! Особливо вночі, коли вічники активізуються. А те, що це був вічник - безсумнівно! Холодні магічні потоки від його тіла вже охоплювали Марсіяла. І похолодів чоловік більше не через страх за своє життя, а під впливом повіву темної магії від цієї істоти.

- Чого тобі треба? - спитав хрипко. Кадик ковзнув по лезу, й кров по шиї потекла сильніше.

- Віддай свій заручиновий браслет, - прошелестіло біля вуха. - І я тебе не чіпатиму.

- Навіщо? - здивовано спитав Марсіял, не чекаючи такого.

- Без питань, я с-с-сказ-з-зала! - знову почала істота тягнути слова, і Марсіял ще більше здивувався, адже виявилося, що цей вічник зовсім і не вічник, а вічниця! Жінка? Цікаво. Він ніколи не зустрічав жінок цього темного народу.

- Я віддам браслет, - промовив він. - Тільки забери ножа. Бо так не можу зняти, треба деактивувати магічні нитки.

Вічниця промовчала, напевно, роздумувала, чи варто довіряти Марсіялу. 

- Я тримаю ніж біля твого серця, зайвий рух - і ти покійник!

Вона відвела ніж від шиї чоловіка, й він відчув миттєвий укол під лопаткою: вічниця знайшла нове місце для погроз.

І тут Марсіял розсміявся в душі. Повірила. Якась дивна й наївна. Невже не знає, що жодних магічних ниток не існує. Браслет на руці, і його просто треба зняти.

Він миттєво продумав свої подальші дії. Обережно, повільно й демонстративно зняв браслет, тримав його перед собою на витягнутій руці. Заручинова прикраса блимнула до нього великим червоним рубіном, що розташувався між меншими дорогоцінними каменями. 

- Ось він, візьми, - промовив Марсіял, а потім різко підкинув браслет угору, собі над головою.

Сіпнувся вперед і вниз, впав на коліна, перекотився трохи вбік і схопив вічницю за ногу. Смикнув із силою. Вічниця якраз ловила однією рукою браслет, на мить відволікшись від свого кинджала. На це й розраховував чоловік.

Вона сиділа на підвіконні навпочіпки, балансуючи на вузькій планці, і коли Марсіял смикнув її за щиколотку, впала на підлогу, не втримавши рівноваги. Він рвонув до неї, намагаючись схопити руку, що тримала кинджал. Але отримав неглибокий поріз в передпліччя й відсахнувся. Вічниця  підхопилася на ноги й стала навпроти чоловіка з кинджалом в одній руці. В іншій вона затисла його браслет: все-таки зловила, зуміла.

- Відійди від вікна, - прошипіла вона, дивлячись на кров на Маріяловому плечі. - Я піду, і ти мене більше не побачиш! Я не хочу тебе вбивати.

- Хто ти? - й не думав рушати з місця Марсіял, бо й сам тримав вже в руці магічний меч, миттєво добутий з правої литки, де він завжди в нього формувався. - Навіщо тобі браслет?

Він розглядав вічницю, котра виявилася молодою дівчиною. Коли вона падала з підвіконня, каптур, що був насунутий аж до носа, злетів і руде, як вогонь, волосся розсипалося неслухняними прядками по плечах. Дівчина була дуже зморена й змучена. Бліда шкіра, яскраві смарагдові очі, гострі риси обличчя, прямий ніч і несподівано повні губи, пошерхлі чи то від вітру, чи то від спраги. Ці губи вразили Марсіяла найбільше. Він не міг відвести від них погляду. 

Дівчина стиснула кинджал ще міцніше, наставивши його на Марсіяла. І він помітив, що вона в шкіряних рукавичках, а отже, її магічні дотики не страшні йому, бо вічники, коли хотіли справді вбити - орудували лише голими руками.