Розділ 10

- Ми повернули не в той бік! - почув Марсіял знайомий жіночий голос і розплющив очі.

Над головою клубочилися хмари, дрібні краплі дощу холодили щоки, його голова хиталася із боку в бік на чомусь м'якому. Одразу ж заболіло в боку, і він згадав, що поранений.

- Ні, фро, все правильно, зараз буде галявина, потім вже Рухливе поле - і ми на місці! - відповів хтось трохи роздратовано, втомлено, але й з деякою повагою, не бажаючи, очевидно, дратувати жінку. - Он, дивіться, вже видно Чорний дуб. 

- Ці кляті вічники й тут лишили свої сліди, туман знову збирається в купи. Швидше, нам треба до заходу сонця добратися до замку. А вже смеркає. І цей дощ! Онови над Рустом захист, а то вийде з ладу на півдорозі, - у голосі жінки теж відчувалися і втома, і дратівливі нотки.

Марсіял сів і зрозумів, що знаходиться на возі, в якому постелено трохи свіжоскошеної трави, яка вже пожухла, потьмяніла, прим’ята його тілом. В боку знову занило. Він почав роззиратися.

Возом правила не людина, а… В голові зашуміло, затенькало, слово вистрибнуло у свідомості зненацька, і Марсіял вже знав, що це був робот-солдат шостого покоління, яких зараз використовували в алоді тільки для якихось побутових справ: косити, орати, будувати, тобто, виконувати тяжкі фізичні роботи… Цього робота, Руста, Марсіял знав: він дістався йому ще від діда. Старий, але ще справний, головне було його вчасно змащувати й захищати від впливів вічників.

Поряд із возом на конях їхали двоє: молода жінка, в якій він упізнав фро Роману, очільницю охоронного загону, і кляшторник Прокл, його права рука, порадник і друг. За возом рухалося ще кілька вершників, яких Марсіял смутно пам'ятав в обличчя, всі з охоронного загону фро Романи. 

- Алодере Марсіяле, ви вже отямилися? - радісно вигукнув Прокл, ближче підїжджаючи до воза. - Незабаром будемо вдома. Там знахар швидко поставить вас на ноги! Вічники зовсім розпоясалися! Ніхто не чекав нападу!

Прокл винувато відводив очі, хоча це повинна була зробити Романа, яка не вберегла свого алодера від нападу. Вона ж лише примружилася, дивлячись на Марсіяла, мовчала. Він знав, що ця жінка ніколи не визнає свою помилку, бо завжди була зверхньою та зарозумілою, вважала, що у всьому має рацію. 

Марсіял кивнув, відкинувся знову на траву й зиркнув на верхівку старого дуба, повз якого якраз проїжджав віз. Намагався згадати, що сталося.

Пам'ять раптом слухняно підкинула йому картинки бою. Вони напоролися на вічників, коли вже поверталися з північних кордонів алоду. Там слід було поставити нові кордони й обереги, що вони успішно й проробили. І вже майже на під'їзді до замкових територій на них напав загін половинників-вічників, що витягували життєву енергію. В бою його й зачепила рука одного з них. Він втратив свідомість і більше нічого не бачив і не пам'ятав. Але, як видно, вони перемогли ворогів, бо їхали додому спокійно, не оглядаючись.

- Вічників усіх знищили? - на всяк випадок спитав він хрипким голосом і почав мацати біля себе долонею: шукав флягу з водою.

- Один втік, - скрушно зітхнула фро Романа. - Але ми насторожі. Він геть знесилений. Я його зачепила мечем. Здохне десь у лісі, я сподіваюся.

Так, Марсіял знав, що меч у Романи заговорений проти вічників, якщо того поранено, то не виживе.

Вони виїхали в поле. Вдалині виднілися мури Марсіялового замку. Дощ припустив, але й коні, відчувши близькість сухого стійла та смачного вівса, теж пішли швидше. Незабаром вони під'їхали до мурів.

Ворота відчинив бородатий старий слуга, вклиновся низько, стурбовано розглядаючи блідого Марсіяла на возі. У двір збіглася челядь, всі вітали свого алодера, перешіптувалися, накладали на себе та хазяїна знаки-обереги, махаючи руками. Прокл допоміг Марсіялу зійти з воза, повів до входу в замок.

На поріг вибігла молода вродлива дівчина, закричала дзвінко й гірко:

- Ох, алодере Марсіяле, що з вами? Вас поранено? Я так хвилювалася! Так чекала! - на її очах виступили сльози, вона підбігла, схопила Марса під другу руку й повела теж досередини.

“Наречена. Фро Каміла Гедріс”, - раптом вигулькнуло в голові Марсіяла.

Він, морщачись від болю, ступав між Проклом та Камілою і думав, що ці різкі думки, короткі вкиди інформації в його голову, які з'являлися раптово, наче не його думками були, а чужими і йому не подобалися.

Він пам'ятав обличчя Каміли. І вона наче й подобалася йому. Але те, що вона була його нареченою, дряпонуло по серцю й лишило легкий і дратівливий незрозумілий слід, що не зник і на наступний день. 

Марсіял нутром відчував, що він щось упустив, не зрозумів, не відчув… А от що, пам'ять категорично не хотіла нагадувати…