Розділ 3.3

Ця дівчина, Романа, була трохи дивна. У графі професія написала їх аж дві й обидві специфічні, можна навіть сказати, рідкісні: доглядальниця Акваріумів у Пара-сіті і віртсекретарка.

Марсіял згадав величезні Акваріуми, які висилися над містом круглими й овальними гігантськими скляними кулями, наповненими чи то водою, чи то певною екзотичною оазисною рослинністю, де жили різні тварини. Біля його дому недалеко знаходився Акваріум “Акули”. Інколи, коли йшов на роботу, то міг бачити цих неприємних йому тварин, що плавали, пильно спостерігаючи за людьми внизу, на вулиці. Всі поспішали у своїх справах, а хижаки, певно, бачили лише рухливу їжу. Акваріуми розміщалися на міцних колонах, встановлені були майже у кожному районі міста й були туристичною родзинкою Пара-сіті, де зоопарки не перебували у спеціально виділеній зоні, а їх оформили в закритих прозорих капсулах над містом.

Цікаво, який із Акваріумів доглядає дівчина? Може, той, що біля Марсіялового будинку? Тоді їй не позаздриш. Але, напевно, вона сама не лізе у воду до хижаків, а керує роботами, котрі чистять та годують акул?

Романа також була і звичайною. Коротко стрижене чорне волосся, овальне обличчя, трошки кирпатий ніс. Одягнена в штани й футболку кольору хакі, через плече спеціальна торбинка, де всі мешканці міста традиційно носять смартфони, пляшку з водою та респіратори. На відміну від інших присутніх тут жінок, які прийшли з дамськими сумочками, вона надала перевагу саме такій торбинці, спортивній, зручній, туристичній. 

І сама була спортивного типу, ладно збита, високі груди круглими м'ячиками вгадувалися під камуфляжем піксельної футболки. Невже й вона хоче заміж? Адже не схожа на самотню жінку, явно має впертий і сильний характер. Не схоже, що страждає від самотності. У таких жінок в очах Марсіял часто бачив приховану тугу чи навіть розпач. Романа ж була спокійна, стримана, навіть певною мірою самовдоволена… Хоча… Хто його знає, що робиться в голові у кожного учасника їхнього наукового відбору?

Шеф, побачивши її прізвище і глипнувши на фотографію, аж затремтів тоді від радощів та хвилювання.

- Шавревська! Це дочка! Дочка Морочиста! Я бачив колись їх разом! Його син керує Управлінням дипломатичних зв'язків. А дочка народилася вже досить пізно, коли Кирилу було мало не сімдесят! Усі в їхній сім'ї першими у свій час почали використовувати нанорегени*. Це був фурор, коли його дружина почала готуватися до вагітності у шістдесят два роки. Але все пройшло добре. Зараз цим нікого не здивуєш, коли жінки народжують і у вісімдесят… Адже регени роблять свою справу, і вік людей зріс до ста п'ятдесяти чи двохсот років. А тоді була сенсація! Про це писали всі газети: дві сім'ї першими почали використовувати регени в організмах і у двох сім'ях ризикнули народити дітей після шістдесяти. І це був Кирило Шавревський та Мемфіс, його друг. Вони з дружинами ризикнули і виграли. Діти народилися, і це поклало початок новому витку досліджень та відкриттів у цьому напрямку…

Марсіял згадував хвилювання шефа і шукав схожість Романи з батьком, зовнішність якого знали всі. Може, скептичний погляд? Гострі вилиці? Гм. Все-таки щось невловимо схоже в неї було.

- А тепер, - все-таки почав наближатися шеф до кінця своєї промови, адже всі вже занудьгували, і він, можливо, це помітив, - ми почнемо наш експеримент! Просто зараз! Вас було попереджено, що ви на кілька днів, а, можливо, й тижнів, маєте перебувати в нашій спеціально обладнаній кімнаті протягом певного часу. Ми зануримося у віртуальну реальність, і кожен із вас там братиме участь у виборі. Щодня. Крім того, аби покращити результати алгоритмів, ми уводимо вас у природне середовище нашого міста. Просто в деяку специфічну реальність, яка сформована під упливом проаналізованих про вас  даних. Наш штучний інтелект Наум також буде вести моніторинг ваших психологічних і фізичних показників, і, можливо, змінюватиме запропоновану реальність, враховуючи ваші індивідуальні особливості. Але все це ми побачимо вже у вірті. Не забувайте, система самонавчається і адаптується під вас, а не ви під неї. Це дуже важливо.

- А де вірткрісла, шоломи, сенсорні датчики, ще різні штуки для входу у віртуальну реальність? - спитав високий і худий чоловік, який сидів на стільці біля фуршетного столика в кутку кімнати. 

Коли шеф зі своїми співробітниками увійшов до кімнати, він навіть не піднявся, неввічливо залишався там сидіти, навіть демонстративно закинув ногу на ногу, попиваючи якийсь тонік з маленької пляшечки увесь той час, поки шеф виголошував свою промову.

- Їх немає, - спокійно відповів шеф, оскільки чекав цього запитання. Він підняв руку й глянув на годинник. - Ще п'ять хвилин і всі ми, присутні у цій кімнаті, опинимося у віртуальній реальності…

Марсіял внутрішньо напружився. Наступав переломний момент. Всі вони мали зараз увійти у віртуальну реальність, і шеф спеціально тягнув час своєю промовою, ці останні пів години, аби ШІ Наум чітко й правильно налаштував усіх присутніх на вірт.

- Як немає? - здивувався чоловік. - Тоді яким чином ми увійдемо у віртуальну реальність?

Марсіял згадав, що звали цього пана Гарселон Шпат і він був колишнім засудженим, який нещодавно вийшов із в'язниці й шукав жінку, з якою міг би одружитись і почати нове життя. Принаймні, так він пояснив у своїй анкеті при записі на експеримент.

- Вся ця кімната, цей зал, де ми всі знаходимося, і є, образно кажучи, нашим з вами вірткріслом і віртшоломом разом взятими, - посміхнувся шеф. - І через… гм.., - він знову перевірив час за смартом, - дві хвилини ми увійдемо до віртуальної реальності. А там вже будемо працювати конкретно в руслі експерименту…