Глава 16

Аврора

Шістдесят кілометрів на годину…

Крижаний сноб! 

Вісімдесят…

Псих! 

Сто…

Клятий педант!

Сто двадцять…

Ненавиджу! Я просто його ненавиджу!

Опустила погляд на спідометр — позначка досягла сто сорока кілометрів на годину. Це вже було небезпечно, але саме така швидкість найкраще допомагала мені заспокоїтися. До того ж на цій ділянці дороги майже ніколи нікого не було, тож ризикувала я лише своїм життям.

Коли стрілка піднялася ще трохи вище — я повністю вимкнула всі думки і почала кайфувати від відчуття абсолютної свободи. 

Вітер, здавалося, всупереч всім законам фізики, не чинив опору, а навпаки, огортав мене, мов рідну. Шум двигуна відгукувався, наче найпрекрасніша мелодія у світі. Сонце, що ховалося за горизонт, дарувало відчуття умиротворення. І пряма, на диво, повністю рівна траса на ці декілька хвилин стала мені найближчою подругою.

Відчувши, що бажання вбивати (чи принаймні покалічити) одну конкретну особу трохи відступило, я знизила швидкість до межі, що прописана в правилах, і вже спокійно поїхала далі. Варто було б вже розвертатися і прямувати додому, але я не каталася вже декілька днів. Декілька максимально напружених днів. Тому страшенно скучила за своєю Ніночкою.

Ніночка… І здогадався ж колись Тарас так назвати свій Kawasaki Ninja 1000 — могутнього звіра у світі мотоциклів. Типу, просто “ніндзя” йому здавалося надто несерйозним, а ось Ніночка — супер. Але що я дивуюсь? Дядько (і, між іншим, мій улюблений хрещений) завжди мав оригінальний підхід до... та до всього.

Боже, як мені його не вистачало. Минуло вже п’ять років з його трагічної смерті, а я все чекаю, коли він знову з’явиться в мене на порозі з курячими крильцями в одній руці і кілограмовим морозивом в іншій — його улюбленим набором для нашого традиційного вечора фільмів.

Напевно, якби мені не вдалося відвоювати для себе Ніночку — я б збожеволіла. А так хоч якась частинка найріднішої людини залишилася поруч.

Так. Досить. За кермом подібні спогади можуть зіграти мені на шкоду. Тому краще забути про все і насолоджуватися моментом.

Та, авжеж, простіше сказати, ніж зробити: ці спогади — пішли, інші — прийшли.Точніше, повернулися.

Самборський.

Потрібно визнати: я сама винна в тому, що у нас з ним (бр, як негарно прозвучало) сьогодні одразу все пішло коту під хвіст. Не дарма ж кажуть, що злість — не найкращий порадник. А я послухала її підказки і, як результат, по-дитячому себе підставила.

Чесно, аж соромно, що я настільки бездумно себе викрила з тією їжею. Можна ж було трохи почекати, приспати його пильність, а потім обережно діяти. Можливо, навіть не в перший день. Але ж ні. Побачила можливість — використала можливість. А про наслідки подумала вже тоді, коли пізно було щось змінювати.

А далі: згоріла хата — гори й сарай. 

Замість того щоб майстерно зіграти дурепу, яка нічого не розуміє, я згадала ще одну настанову Тимура…

“Арт терпіти не може, коли йому брешуть в очі. Особливо так — ніби він ідіот, і не помітить. У нього тоді щось перемикається, і він реально перетворюється на якогось демона. В них у компанії вже трьох стажистів через це поперли. Вони думали, що розумніші за всіх, адже приходили по протекції не найпростіших людей, а по факту наривалися на Артура і все. Тебе він звільнити не може, як ми знаємо, тож якщо буде геть край — використай. Але і до відповідних наслідків будь готова”.

“Краю” сьогодні і близько не було, але моя гаряча голова вирішила інакше. Дарма, якщо чесно. Дуже-дуже дарма.

На захист лише скажу, що… що… Ні, не знаю, що сказати собі на захист. 

Мабуть, я просто до останнього не сприймала його серйозно. Ні як боса, ні як людину, здатну щось дійсно вирішувати. Навпаки я помилково вважала його тим, хто лише й може, що розкидатися порожніми погрозами.

Але що вже казати. Зробила й зробила. І “наслідки” пережила. Не те щоб вони були катастрофічними, ні. Вони всього-на-всього були спрямовані, щоб максимально мене принизити не тільки перед ним, а й в очах всього офісу.

Що цікаво, в його наступних “наказах” не було нічого незаконного. Але лише формально. Насправді ж він натурально й неприховано знущався з мене.

До прикладу, каву я йому варила двадцять разів (сама наврочила зі своєю "тонною" у розмові з Марічкою). І ні, він не пив її всю. Просто кожного разу вона була йому… не така! То недостатньо гаряча — то вже холодна. То забагато молока — то замало. То з цукром — то цукор йому не підходить. І так далі.

А ще я двічі роздруковувала йому сто сімдесят скриншотів з телеграм-каналу місцевих новин! Тобто… він реально змусив мене вручну робити на ноуті скрини майже кожного інформаційного поста, вставляти їх у документ і бігати на інший кінець офісу, щоб роздрукувати. А потім — передрукувати, бо, бачте, шрифт здався йому замалим.

Ні, я все ж перед цим обережно і максимально ввічливо (наскільки дозволяла моя гордість) поцікавилася: а навіщо це взагалі? Усе ж можна було подивитися в електронному вигляді. У відповідь мені з тією ж самою "люб’язністю" нагадали, що моя справа — виконувати, а не ставити зайві запитання. Саме в той момент я остаточно зрозуміла: це не завдання, а чистої води знущання. Просто спосіб вбити мій час і довести мене до сказу.