Глава 15

Розмова з мамою… Ні, слово “мама” тут зовсім недоречне.

Розмова із Самборською Лілією Василівною — моїм безпосереднім босом — вийшла саме такою, як я й очікував: довгою, виснажливою і пустою. Серйозно, пані “головний партнер” знову повторювала, що дарма я взяв цю справу, що ми не можемо програти, що треба діяти обережно та інше бла-бла-бла. А, ну і про свою “найкращу студентку” не забула нагадати. Мовляв, щоб я не ображав дівчинку.

Останнє повеселило мене найбільше, адже ця “дівчинка” сама кого хочеш може образити!

Коротше, вийшов я з її кабінету через хвилин тридцять. Роздратований і голодний. Вже був у передчутті смачного сніданку, який Аврора мала доставити (ресторан був буквально на сусідній вулиці), тож поспішив до свого кабінету.

Взагалі у нас окремі кабінети були не в багатьох. В основному — в партнерів. Але мати не могла посадити мене з іншими молодшими працівниками, хоча я був і не проти. Їй потрібна була показуха — вона її влаштувала. 

Втім, відмовлятися я не став. Просторий кабінет із власною приймальнею — це, знаєте, не так уже й погано. Та от тільки я навіть не встиг нормально ним насолодитися, як до мене вже підселили “помічницю”.

До речі, ось, власне, й вона.

Як я й наказав, спокійно чекала мене біля входу. 

— Раночок, Артуре Марковичу, — звернулася до мене з… усмішкою на обличчі?

Зізнаюся, це було максимально дивно.

— Добрий ранок, Авроро Олексіївно, — відповів нейтральним тоном, намагаючись не показати здивування. — Ви виконали моє доручення?

— Звісно, — кивнула на крафтовий пакунок, що стояв біля її ніг, а потім театрально приклала руку до грудей і з ледь помітним придихом додала: — Як я могла не виконати? Це ж мій обов’язок!

Слова — правильні. Інтонація — стовідсоткова іронія. І погляд той самий, колючий.

От і добре. Я мало не подумав, що вона захворіла на чемність.

— Чудово. Тоді проходьте, — мовив, ледь гмикнувши, і прочинив двері в кабінет. — Тут буде ваше робоче місце, — кивнув на стіл, що стояв неподалік. — Можете обживатися, але перед цим розпакуйте, будь ласка, моє замовлення.

— Розпакувати? — запитала, вигнувши брову.

— Так, — невимушено підтвердив. — І розкладіть всі контейнери в мене на столі, щоб я сам вже не витрачав на це свій дорогоцінний час.

— Настільки дорогоцінний, що й тридцяти секунд на звичне діло виділити не можете?

— Уявіть собі, — я ледве встиг заховати усмішку від усвідомлення абсурду своїх слів. Але й втриматися не міг: мені щиро подобалося, як вона намагалася не зірватися. Ця напруга в її плечах, ледь помітний стиск щелепи — насолода для моїх очей. — Ні, якщо вам складно це зробити, ви можете відмовитися. 

Це була б моя найшвидша перемога в парі.

— Я всього-на-всього уточнила, — натягнуто розтягнула вуста, але в очах блиснув виклик. — Зараз все зроблю.

Я вирішив ніяк це не коментувати. Просто тепер вже відкрито усміхнувся і пішов відчиняти ще одні двері.

— Не буду вам заважати, — сказав, відразу відійшовши до свого вікна.

— Дуже дякую, — відгукнулася вона з показною ввічливістю, неквапливо розкладаючи вміст пакунка на стіл. Коли ж впоралася з останнім, повернулася до мене й додала: — Приємного смаку, Артуре Марковичу. Тільки їжте обережно. Якщо ви подавитеся, я не зах… зможу вас врятувати. На жаль, не володію потрібними навичками, — і театрально розвела руки в сторони.

— Дякую за турботу, Авроро Олексіївно, — сказав, закотивши очі. — Можете бути вільною.

В мене був доволі гарний настрій, як для такого ранку, тож я вирішив не відповідати на її уїдливу пораду. Вона мене навіть повеселила, якщо чесно. Все ж приємно вести справу з гідним суперником.

Але цей гарний настрій зіпсувався в ту ж мить, коли я сів і побачив свій сніданок. Точніше, те, що мало ним стати, але... тепер не стане.

Просто всередині страви мали такий вигляд, ніби їх пропустили через центрифугу. Салат — перетворений на якусь зелену кашу, у якій між листям ховалися шматки фети й помідори, роздавлені до стану соусу, а гарнір з м'ясом нагадував, перепрошую, рідкі побутові відходи. Десерт — навіть коментувати не хочу.

Я скривився. Але потім я зрозумів, що це ще не найгірше... 

Нахилившись ближче до цього місива, я відчув хвилю знайомого, огидного запаху. Часник... Господи, там все тхнуло ним настільки, що через декілька секунд, як мені здалося, і я, і кабінет разом зі мною просто наскрізь просочився цим смородом.

Це було комбо, яке повністю вбило мій апетит: ненавиджу, коли їжа подається, ніби помиї, і ще більше ненавиджу часник.

Але ж як? Я тисячу разів замовляв цей варіант сніданку — і все було добре. Завжди. Що сьогодні змінилося?

А, ну так... Змінилася людина, яка мені його принесла.

Ось чому намагалася поводитися так чемно? Бо вже встигла напаскудити? Цензурних слів просто не було. А ще... не уявляю, як вона дізналася. Не уявляю, але обов'язково з'ясую.

Підвівшись, я одразу попрямував назад до приймальні.