Глава 14

Артур

Новини-новини-новини… Мене вже аж нудило від них.

Але це я неправильно висловився. Звичайні новини — це нормально. А ось ця багнюка, в якій я копирсався зі вчорашнього дня — справжній треш, який і викликав нудоту.

Та сам винен. Мав би розуміти, у що вплутуюсь, коли захотів захищати скандального журналіста. Гріх тепер скаржитися.

— Любий, ти знову у своєму ноутбуці? — Даяна примостилася між мною та столом, ніби намагаючись забрати собі всю мою увагу.

Я коротко поцілував її, щоб не образити, але потім поспішив підвестися з барного стільця.

— Це робота, — легко усміхнувся їй.

— Робота працюється на роботі, а ти зараз вдома, зі мною, — пробурмотіла з незадоволеним обличчям.

— Без образ, але робота, як ти сказала, працюється там, де необхідно.

Хоча, якщо відверто, дійсно варто було закруглятися. Принаймні ненадовго.

Поснідаю, доберуся до офісу, а там вже можна повернутися до свого "чудового" заняття з новими силами. Все ж до вечора залишалось не так багато, а на зустрічі з Данилом Прокоповичем я повинен показати себе справжнім професіоналом.

— В мене інша думка, — продовжила стояти на своєму Даяна. — Я он, до прикладу, щойно виходжу з кабінету — миттєво забуваю про всі робочі дрібниці.

Воно й не дивно. Що ж може хвилювати помічницю помічниці батька? Та, звісно, озвучувати це я не став. Ще тільки бракувало почати ранок зі скандалу.

— В кожного свої звички, — сказав, відволікаючись на пошук чогось їстівного в холодильнику.

— В тебе теж зміняться, коли з’явиться своя сім’я. Особливо дітки… — протягнула вона солодким тоном.

Останнім часом в неї майже всі розмови зводилися до прямого натяку на постійне спільне проживання чи одразу ж на пропозицію. Коротше, ефективний вплив Лілії Василівни було видно неозброєним оком. І тому, мабуть, прийшов час ставити крапку в цих "стосунках". Далі буде лише гірше. 

— Знаєш, я щось не голодний. Краще пізніше замовлю сніданок у "Версалі".

Промовив, наче нормальним тоном, однак двері холодильника зачинив надто різко. Та дівчина, здавалося, навіть не звернула на це уваги.

— О, можемо разом заїхати там поснідати, — невимушено запропонувала вона, підійшовши ближче й вигнувшись так, щоб оголити стегно. — В мене сьогодні важливих справ немає, тому я можу з тобою хоч весь день бути. Заодно й до тітки Лілі завітаю. Давно не бачилися.

— Даяно, — роздратовано видихнув, — в мене зараз немає часу на ресторан, а в моєї матері — на пусті розмови під час робочого дня.

— Ясно, — кинула вона з образою і, демонстративно прицмокнувши, вийшла з кухні.

Геніально. Сама ж прекрасно знала, що так все буде (це не вперше вже), але все одно образилася, коли я відмовив. І навіщо була потрібна ця демонстрація?

Але нехай йде. В мене й без її вибриків проблем вистачало.

Одягнувшись, я спокійно гукнув Даяні, щоб не забула зачинити двері за собою, і спустився на паркінг. Часу було вдосталь, тож я вирішив їхати до офісу довшим маршрутом. І хоч на ньому ранкових заторів було більше, але вони зовсім не заважали.

Дорога, тиха класика в сучасному аранжуванні і приємна можливість маневрувати між потоками машин... Це було моє. Ідеально.

Ось так спокійно я їхав майже до кінця, аж поки неподалік місця призначення не помітив біляву постать.

Я впізнав її з першого погляду. Не міг не впізнати, адже фірмова роздратованість моєї нової помічниці буквально струменіла з кожного її руху. Швидкий, надто рішучий крок, мов вона збиралась атакувати світ; високий хвіст, що нервово смикався з боку в бік у чіткому ритмі її кроків; руки, що нервово стискали ремінець сумки, наче це була єдина річ, яка ще тримала її в реальності — все це видавало її з головою.

Кинув око на екран — чверть до восьмої.

Слухняна дівчинка. Не лише не ризикнула запізнитися, а й завчасно вирішила з'явитися. Я знав, що не помилився, коли вигадав цю тему з подвійним агентом. А в тому, що вона ним скоро стане, я навіть не сумнівався. 

Аврора надто горда і волелюбна, щоб витерпіти мене як боса без права виказати свою думку. Точніше, без права посперечатися. Її характер просто не дасть змовчати. Тому мені для виграшу навіть особливих зусиль докладати не треба буде. Ну, майже.

Всміхнувшись про себе, я натиснув на газ і вже за декілька хвилин заходив до офісу. 

— Добрий ранок, Артурчику, — звернулася до мене наша адміністраторка. — Лілія Василівна просила, щоб ти зайшов до неї.

— Добрий, Тамаро Петрівно. А ви вмієте підняти настрій з самого ранку, — усміхнувся я.

— Не можна винити гінця за погану звістку, — тихо відповіла, підморгнувши.

Тамарі Петрівні було вже за п’ятдесят. Статна жінка з цупким поглядом сірих очей. На перший погляд — серйозна дама з непохитним характером, та насправді — добра хрещена фея, яка завжди вміла підняти мені настрій. В дитинстві вона для цього використовувала цукерки, що обмежувала моя матір, а тепер — жарти та ненав'язливу підтримку в таких ось ситуаціях.