Глава 13

— Якщо в тебе немає нормальної причини, щоб мене будити, я тебе приб'ю, — пробурмотіла я, прочиняючи двері й примружуючись від світла.

Добре хоч здогадалася перед цим накинути на себе великий м’який халат, що сховав моє тіло, наче кокон.

Тимур ковзнув поглядом по моєму “луку” і скептично усміхнувся.

— Я тебе вже добу не бачив. Почав хвилюватися, — промовив, притулившись плечем до стіни.

Сам він був одягнений в домашні трикотажні шорти сірого кольору та велику футболку з логотипом “Нірвани”.

— Настільки, що вирішив мене витягнути з ліжка?

— Ой, ще дитячий час.

— Зараз, — глянула на смартгодинник, — перша ночі. Ти знущаєшся?!

— Чай будеш?

— Йди до біса, — відповіла від душі, не граючись у чемність.

До слова, один важливий факт про мене: я щиро ненавиджу, коли мене змушують прокидатися раніше, ніж потрібно. Це моя моральна травма з дитинства: мама будила мене в школу о шостій ранку і відправляла з дому о сьомій тридцять, хоча уроки починались лише о восьмій тридцять. І ні, йти було недалеко, якщо ви раптом про це подумали. Хвилин десять неквапом. Але вона зробила такий режим — отже, я мала підкорятися. Я й підкорялася... до класу сьомого. А потім стала "невдячним підлітком".

— Я чекаю на кухні, — сказав, а потім розвернувся і пішов. Ось так просто.

А я ще жалілася на Графа, коли той будив мене о п’ятій ранку. У нього хоча б була поважна причина — голод. Та й він, отримавши свою порцію корму, відставав від мене щонайменше до десятої. А тут… без коментарів.

— Аві, я знаю, що ти там мене тихо проклинаєш, але можеш робити це й тут, — вигукнув Тимур вже з кухні.

— Не проклинаю, а намагаюся подумки тебе задушити, — прокричала у відповідь.

— Виходить?

— Якщо ти досі говориш, то не дуже.

— Як казав один мій гарний знайомий, не хочеш ср…

— Тіме, замовкни! — рявкнула, перебивши його словесний потік. — Я вже йду.

— Ой, які ми ніжні.

Гучний сміх, що пролунав слідом, мене ще більше розізлив. Тому я остаточно прокинулася, войовниче зав'язала пасок на халаті, ніби готувалась до бою, й рушила до "сусіда".

— Ти вперше назвала мене Тімом, — зауважив він, щойно я з’явилась у дверях. — Я знав, що ми станемо гарними друзями.

— Я спросоння ляпнула, не подумавши, — буркнула у відповідь. — Не треба собі лестити.

— Не хочеш визнавати? Я почекаю.

— Не дочекаєшся.

— Побачимо-побачимо.

Щойно я сіла до столу, він поставив переді мною чашку з чаєм. Носа майже одразу торкнувся насичений аромат чорниці та м'яти, викликавши другий гастрономічний оргазм за добу. В мене такого напою не було й бути не могло, тож я запитала:

— Звідки це?

— Що саме? — поцікавився хлопець, вмощуючись навпроти мене.

— Чай. Я точно знаю, що в мене такого не було. Як, власне, і плову. Зізнаюся, я була… здивована, коли побачила його на плиті. Дуже приємно здивована.

Обережно зробила ковток цього напою і… на смак було ще краще, ніж на запах. Чесно і без перебільшення — це був найсмачніший чай у моєму житті.

— Вау! Та це нереально смачно! — приголомшено вигукнула.

— Знав, що тобі сподобається. Це улюблений чай мого батька, щоб йому не ікалося.

— А як улюблений чай твого батька опинився в моїй квартирі?

— Я замовив доставку на твоє ім'я. За декілька зайвих гривень, кур'єр залишив пакунок під дверима, тож мене ніхто не бачив. А щодо плову... "Твій" — це ти дуже влучно сказала. Я сам його готував.

Та, чорт забирай, він приколювався з мене!

— Як?! — шоковано на нього вирячилася.

— У студентські часи я частенько зависав у Влади — моєї близької подруги. А вона кухар від Бога. Коротше, я спостерігав, як вона щось готує, ну, і ось результат.

— Спостерігати і вміти — не одне й те ж.

— Владка теж так вирішила. Тому без попередження і права на відмову зробила мене своїм су-шефом.

По тому, як Тимур усміхнувся — щиро й по-доброму, — було одразу зрозуміло: ці спогади багато для нього значили. Можливо, навіть більше, ніж він сам готовий був зізнатися.

— Що ж, твоя подруга точно розкрила у тобі талант, — гмикнула, вирішивши не приховувати свій захват від його творіння.

— Один з багатьох, — задоволено вишкірився він у відповідь.

— Тож ти мене заради цього підняв посеред ночі? Щоб повихвалятися?

— Це приємний бонус.

— І все ж?..

— Гаразд. Насправді в мене до тебе одне важливе питання. Отож, Аві, — він підняв на мене на диво серйозний погляд, а потім зненацька випалив: — ти збожеволіла?!

Приїхали... А це ще що за новини?!