Глава 12

— І що? Навіть нічого не скажеш? — запитала в Марічки, яка останні двадцять хвилин стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях, і уважно мене слухала без жодного коментаря.

— А я не знаю, що сказати, Аві, — нарешті озвалася через декілька довгих секунд, наповнених напругою.

— Твоя красномовність — вражає, — пирхнула я.

— А як, по-твоєму, я маю реагувати? — її голос був спокійним, але за ним ховалося легке (чи не дуже) роздратування. — Моя найкраща подруга фактично зливає своє життя в унітаз, а я... дізнаюся про це постфактум. І як допомогти — й гадки не маю.

— Здається, це ти вже драматизуєш.

— А ти, здається, не розумієш, у що влізаєш, — відрізала вона, різко повернувшись до мене. — Ні, ну добре з тим телефоном. Це була випадковість з неприємними наслідками. Та пускати додому незнайомого чувака і брати в нього за це такі гроші? Дурість! Але й це не так страшно, як укладати парі з довбаним Артуром Самборським, який є довбаним королем парі!

— Ой, та це вже надто пафосно, — скривилася я.

— Ти сама мені так сказала!

— Сказати про думку інших і самій так вважати — це дві різні речі. І взагалі, зарано ти списуєш мене з рахунків. Ні краплі не віриш, що я здатна в нього виграти?

— Вірю, Авроро. Ба більше, я вірю, що ти можеш й гори звернути, якщо вони раптом заважатимуть тобі на шляху. Але Самборський... Він непередбачуваний. І точно не гратиме чесно. Саме тому так хвилююся.

У її словах був певний сенс, проте щось мені нашіптувало, що все буде зовсім інакше.

— Знаєш, а от я за це не переймаюся, — тихо промовила, намагаючись правильно описати свої відчуття. — Тобто... так, він буде хитрити і намагатися маніпулювати. Це беззаперечно. Але до якоїсь серйозної підлості, думаю, не опуститься. Мені вистачило декількох зустрічей з ним, щоб зрозуміти: він вважає себе надто гідним для такої дріб'язковості.

— Ти ризикуєш, Аві. Дуже! — зітхнула Марічка, повільно похитавши головою.

— Знаю.

— Тоді, може, відмовишся?

— Нізащо! — обурено вигукнула. — Це означатиме його перемогу! А я не збираюся так просто йому її віддавати!

— Боже-Боже, — прошепотіла подруга, нервово всміхнувшись. — Де ж ти, бідова, взялася на мою голову? Я ж тепер спати нормально не зможу.

Правду кажучи, це прозвучало для мене трохи несподівано. Тобто… ми справді зблизилися за рік спільної роботи. Я теж щиро вважала її найкращою подругою. Але все одно не думала, що вона настільки за мене хвилюється. Що взагалі хоч хтось здатен настільки за мене хвилюватися.

— Зі мною все буде добре, — запевнила я і, підійшовши ближче, з усмішкою додала: — В офісі мені нічого не загрожує. Ну, максимум — він змусить мене варити тонну кави. Переживу. 

— Гаразд, нехай буде так. А вдома? Як ти будеш жити з тим Тимуром?

— Тим-Тимур — це кумедно ти сказала, — весело відповіла, але подруга на жарти була не налаштована. — Вимикай цю тривожність. Нормально житиму. Та й ніч я он вже відбула з ним. Нічого ж не сталося, правда?

— Можливо, це він так в довіру втирається, — примружилася вона з підозрою.

— Марічко, ти передивилася свого серіалу про серійного вбивцю, — промовила, закотивши очі. — Уяви, що я просто ще одного кота підібрала на вулиці. Зараз місяць потримаю — і в хороші руки.

— Цей кіт не стерилізований, Аві. Від нього можна чекати чого завгодно.

— Андріївно, ви зовсім вже?.. — я не втримала сміху. — Між іншим, котів каструють.

— Від перестановки доданків сума не змінюється, — відмахнулася вона.

— Так, закінчуй давай це. Я не маленька дівчинка. Розберуся якось.

Подруга нахмурилася і зо хвилину десь мовчала. Потім зненацька просяяла і гучно заявила:

— Чу-у-уй... Я все придумала. Давай ти до нас поки переберешся?

— Пропонуєш на килимку в коридорі спати? — поцікавилася з усмішкою, адже знала, що інших місць в них не було.

— В мене є надувний матрац, — уперто відповіла вона. — Ляжеш біля нас з Алісою. Помістимося.

— Все буде добре, — знову повторила я, поклавши руки їй на плечі. — І в мене є шокер, якщо що.

— О, точно! Поклади його під подушку, — грізно виставила палець перед собою.

— Мені вже шкода Алісу. З таким підходом до життя від матері, її чекає нудна молодість.

— Головне, що безпечна.

***

Ми з Марічкою проговорили ще близько години, після чого почали збиратися на вулицю. Мені потрібно було повертатися додому, а подрузі — йти по малу в садочок. Розійшлися вже біля мого будинку, а далі я вже саменька підіймалася сходами на свій рідненький четвертий поверх, паралельно згадуючи все, що сьогодні зі мною сталося.

До речі, вам, мабуть, цікаво, як відреагувала на моє повернення Лілія Василівна? Що ж… Ніяк. Серйозно. Я зайшла в її кабінет, а вона навіть вигляду не подала, що я відмовлялася і кудись відходила: спокійно простягнула мені трудовий договір і сказала, що ні на секунду в мені не сумнівалася.