Глава 11

Артур ніби не повірив у те, що почув, тож кілька секунд мовчки дивився на мене з відвертим скепсисом. Здавалося, просто намагався зрозуміти, жартувала я чи геть з’їхала з глузду.

І коли, схоже, переконався, що я не збираюся забирати свої слова назад, легенько нахилив голову й заговорив:

— Тобі вдалося мене заінтригувати. Деталі?..

Ох, якби я ще сама гарно продумала ці деталі. Але вже було пізно відступати. Власне его не дозволило б.

— Знаєш, я відмовилася від роботи через небажання контактувати з тобою, однак… хіба це чесно? І хороше місце втрачаю, і ще й гроші маю віддавати несправедливо…

— З останнім я б посперечався.

— Хто б сумнівався, — пирхнула я, закотивши очі. — Коротше, ти наштовхнув мене на одну думку своєю зверхністю.

— На парі.

— Саме так. Невеликий експеримент. Я погоджуюсь на роботу і, якщо протримаюся… тиждень, до прикладу, не віддаватиму тобі кошти за розбитий телефон. При цьому ти погоджуєшся сам звітувати своїй мамі про роботу і всіма правдами та неправдами вмовляєш її перевести мене до когось іншого.

Я зробила паузу, аби вловити його реакцію, та Артур поки беземоційно дивився на мене, уважно слухаючи.

— А якщо ти все ж змусиш мене піти, — продовжила повільно, — то я визнаю поразку, а потім одразу ж компенсую тобі збиток, не претендуючи навіть на сам смартфон, і зникну з компанії.

Ну, а що? Як на мене, ідеальний варіант.

У своїх силах я була впевнена, а те, що потім Самборський все ж іноді буде маячити перед моїми очима — дрібниця. Після моєї перемоги він здується. Тож на це буде навіть приємно дивитись. А збережені шістдесят тисяч (все ж Тимура я вже не зможу вигнати) підуть на нове омріяне екіпірування.

Та й тиждень — це небагато. Так, він точно буде насичений всілякими знущаннями, проте я витерплю.

— Ні, ти, мабуть, все ж безстрашна, — раптом засміявся хлопець, але в його очах не було й натяку на гумор.

— В якому сенсі?

— Ні в якому, — махнув рукою, а тоді замовк, наче обмірковуючи якусь ідею.

— Аналізуєш свої шанси на виграш? — не втримала язика за зубами.

— Думаю, що в мене не буде часу займатися тобою, — сказав з удаваною нудьгою в голосі.

— О-о-о, ну звичайно. Тільки в цьому вся проблема, — весело протягнула я. — Коротше, все з тобою зрозуміло. Тільки на словах лев могутній, а по факту…

Я не встигла закінчити, адже Артур різко змінився: обличчя закам’яніло, а погляд став хижим і зосередженим, наче у звіра, що вистежує здобич. Він зробив крок уперед, скоротивши відстань між нами до мінімуму. Світло, падаючи під іншим кутом, підкреслило тонкий шрам на щоці, зробивши його ще більш виразним і… загрозливим.

Я нервово зглитнула і в цей момент усвідомила: трохи перегнула.

— Стеж за словами, Авроро, — майже прошепотів він, нахилившись так, що я відчула його різкий аромат з нотками апельсина й какао. — Я починаю думати, що або моя мати вийшла на новий рівень маніпуляції і знайшла собі дуже віддану маріонетку, або ти до нестями в мене закохана, тому й жити без мене не можеш. Ставлю на перший варіант, проте…

Я оторопіло кліпнула.

— Що?! Навіть і не мрій! — обурено вигукнула, але з місця не здвинулася, витримавши його натиск. — І я не маріонетка! Та й взагалі — пішов ти! Не хочу мати з тобою ніяких справ!

Я демонстративно, тобто з усім пафосом, на який була здатна, розвернулася і спеціально зачепила його своїм хвостом. Але коли вже зробила кілька кроків донизу, на моє плече неочікувано лягла рука.

Знову.

Він знову це зробив!

— Я з тобою ще не закінчив, — промовив Самборський з театральним трагізмом, коли я нервово обернулася.

— Не зрозуміла: тобі ще напрямок вказати, куди йти? Чи що? — гаркнула, скинувши його лапу з себе.

— Парі, — процідив крізь зуби, ігноруючи мій випад, — я згоден.

Ха! Згоден він... Пізно!

— Як шкода, що мені вже не цікаво, — кинула, невимушено поглядаючи на свій манікюр.

— Так просто відмовишся від свого ж виклику?

— Це було хибне і поспішне рішення.

— А це вже неважливо. Ти почала — продовжуй. За кожне рішення потрібно брати на себе відповідальність.

— Якось і без твоїх порад розберуся.

— Дивно... — пробурмотів і замовчав.

— Що дивно? Що я сама розберуся? — глузливо перепитала.

— Дивно, як швидко ти зливаєшся при перших проблемах, враховуючи, що хочеш зв’язати життя з юриспруденцією. З таким підходом у тебе не буде жодного шансу в цій сфері, — промовив, серйозно на мене подивившись. — У нас справи виграють ті, хто йде до кінця. За будь-яких обставин. А не ті, хто відвертається і вдає, ніби нічого не було, щойно стає...

— Добре, — не дала йому договорити. — Згоден? Давай! Я теж!

Так, я чудово розуміла, що він морально грався зі мною. Простіше кажучи, брав на “слабо”.