Глава 10

— Чудово. Авроро, ти дуже вчасно, — мовила Лілія Василівна, підійшовши слідом за сином.

— Ти з нею знайома? — шоковано запитав Артур, різко обертаючись до неї.

— Я тобі щойно про неї розповідала. Це моя найкраща студентка. І тепер вона працюватиме у нас.

— Та ти з мене знущаєшся, — пробурмотів він, хитнувши головою. — І з яких пір ти взагалі береш до нас своїх студентів? Я гадав, ідеться про когось із досвідом.

— Не думаю, що зобов’язана перед тобою звітувати про кадрові рішення, — сухо відповіла вона.

— Ну так, звісно. Ніби я не зрозумів, навіщо вона тобі, — роздратовано закотив очі, а потім знову зосередився на мені: — Ну, а ти що? Вирішила мене переслідувати?

От краще б мовчав. Правда.

— Якби я знала, що ти тут будеш — нізащо не прийшла б, — відповіла, гордо піднявши голову.

— Ти замахнулася працювати в компанії моєї сім’ї, але не знала про мене? — скептично перепитав, звівши брову.

— Уявляєш, я не думаю про тебе кожну секунду свого життя. Я просто прийшла за запрошенням своєї викладачки.

— Ну що ж, удамо, що я в це повірив. І у такому разі, гадаю, тебе тут більше нічого не тримає.

Ні, я й сама це розуміла, проте… він сказав — і все в мені стало чинити опір цьому. І хоч останнє, що мені хотілося, — це працювати з ним в одному місці, я поки принципово вирішила не йти. Не після його “дозволу”.

— Я її затримую, — знову втрутилася Лілія Василівна і кивнула мені з ледь помітною усмішкою. — Авроро, проходь.

— З радістю, — теж усміхнулася їй, а потім під прицілом пекучого погляду поспішила зайти всередину кабінету.

Щойно за спиною почувся стукіт зачинених дверей — я нарешті змогла нормально видихнути.

Господи, як же ж мене бісив цей тип! Весь такий важливий, що… фу! 

— Не звертай уваги, — промовила викладачка, сідаючи за свій масивний дубовий стіл зі вставками з епоксидної смоли. — Ми з сином часто не сходимося думками.

— А він взагалі з кимось сходиться думками? — випалила, а потім подумки обізвала себе останньою дурепою.

Вона ж його матір! Тому точно не погладить мене по голівоньці за такі гучні коментарі про її "кровиночку". Ні, треба тримати себе в руках.

— Тобто… — вирішила якось згладити ситуацію, але Лілія Василівна мене перебила.

— Облиш. Артур справді не найлегша особа, тому не переймайся, — сказала, махнувши рукою. — До речі, сідай, де тобі зручно.

— Ем… добре, — відповіла я й обережно сіла у м’яке крісло для відвідувачів.

— Так вже краще. Отож, як тобі наш офіс? Сподобався?

— Авжеж, у вас дуже гарно, — чемно відповіла, хоча вся привабливість цього місця для мене зникла після зустрічі із її сином.

— Це добре. Я вважаю, що для підлеглих дуже важливо комфортно почуватися на робочому місці.

— Але я ще не ваша підлегла, — обережно сказала я, а потім, вирішивши бути повністю чесною, додала: — Ліліє Василівно, я дуже вдячна вам за пропозицію, але, здається, мені не варто у вас працювати.

— Ось так одразу? Навіть не познайомишся з колективом і не дізнаєшся про потенційну оплату?

— З частиною вашого колективу в мене вже відбулося знайомство трохи раніше. І воно, відверто кажучи, вийшло настільки невдалим, що я вже зараз розумію — ми не зможемо співіснувати в одному просторі.

— Мені завжди подобалася твоя прямота. У такому разі я теж дозволю собі бути відвертою.

А ось це вже має бути цікаво.

— Я не просто так вирішила запропонувати цю роботу саме тобі, Авроро, — продовжила вона з витриманою інтонацією людини, яка звикла до постійних перемовин. — У нас із тобою різні погляди на все, і я цього ніколи не приховувала. Але при цьому мені завжди подобався твій характер бійця. І саме він мені зараз потрібен найбільше. А щодо твого конфлікту з частиною колективу, про яку ти натякнула, — для мене це не мінус, а навпаки — радше гарантія твоєї неупередженості та незалежної позиції у завданнях, які я для тебе підготувала.

— Перепрошую, але тепер я вас зовсім не розумію, — зізналася я. — Спочатку ви говорили про мій потенціал, потім заявили про “найкращу” студентку, а тепер перейшли на характер, неупередженість і, гм, особливі завдання.

— Що ж… Давай по черзі, — вона легко змахнула волосся на спину. — У тебе дійсно високий професійний потенціал — тут я не брехала. І я не перебільшувала, назвавши тебе найкращою студенткою. Ти ж сама знаєш, що по знаннях — найсильніша у своїй групі. Та зараз мова не про це. Мені в офісі потрібна своя людина, яка зможе постояти за себе і не знітиться перед певними труднощами. І, що найголовніше, не боятиметься Артура.

— В якому сенсі — не боятиметься?

— Під час безпосередньої роботи з ним. Він вміє тиснути на людей, тож мені потрібна людина, що під нього не прогнеться.

— Безпосередньої роботи з ним? Але ж мова була про посаду офіс-менеджера. Яким боком тут ваш син?

— Посада значиться як офіс-менеджер, але, скажімо так, її функціонал дещо ширший. Зараз мені більше потрібна людина поруч з Артуром. Помічниця, яка допомагатиме йому в роботі, але також триматиме мене в курсі важливих моментів.