Глава 8

Аврора

Після перепалки із Самборським я чомусь впала в дивний стан — ніби спостерігала за собою збоку.

От чесно. Я пам’ятаю, як вийшла за межі території комплексу. Як психанула і пішла до автобусної зупинки, адже не знала, чи варто чекати Тимура після всього. Як він таки наздогнав мене на авто, і ми мовчки поверталися до міста. Як залишали його авто в дивному гаражі на околиці й діставалися до мене вже на таксі. Все це пам’ятаю. Кожну деталь. Та відчуваю, немов все це відбувалося не зі мною.

— Ну, показуй свої володіння, сусідко, — озвався Тимур, коли ми вже стояли біля моїх дверей.

І ось тут я й отямилася. Ось тут і зрозуміла, що тепер це все реально зі мною.

Господи, і у що я тільки вв’язалася?!

— Зависла? — всміхнувся він, не дочекавшись від мене реакції.

— Намагаюся зрозуміти, чи є в мене ще шанс зіскочити, — зізналася, поглянувши на нього.

Тимур, до слова, після відвідування того красивого, та водночас жахливого місця теж змінився. Ні, на перший погляд — той самий: усміхнений, з іронією в голосі. Але придивившись, я помітила в ньому якусь напругу чи, можливо, злість. Але, звісно, розпитувати нічого не стала. Врешті-решт, ми ж не друзі.

— Немає його, золотце. Я думав, ти вже змирилася.

— Я теж так думала. Добре, заходь, — сказала й відчинила двері.

— Так би й одразу.

У квартирі я відчула себе більш впевнено і безпечно, тому й остаточно взяла себе в руки.

— Так, верхній одяг тільки сюди, — вказала на невелику шафу із дзеркалом. — А взуття складати на цю полицю. Якщо просто кинеш “абиде” — не дивуйся, якщо потім нічого не знайдеш. Ненавиджу безлад.

— Як суворо, — глузливо похитав головою.

— Тепер головне, — я швидко одягнула домашні тапці й пішла далі. — Ти житимеш тут, — відчинила двері до вітальні. — Диван не розкладається, але він доволі широкий. Помістишся.

— А варіанта з ліжком немає?

— Варіант з ліжком зайнятий мною, — відповіла з усмішкою. — І я не настільки добра, щоб поступатися ним.

— Окей, мене все влаштовує.

Авжеж, його все влаштовувало.

Торік я зробила невеликий косметичний ремонт, і тепер квартира виглядала зовсім інакше — теплі відтінки стін, світлі нові меблі, мінімум зайвого. Вітальня взагалі схожа на готельний номер, яким ніхто не користувався, оскільки більшість свого часу я, зазвичай, проводила або у своїй спальні, або на кухні.

— Тут майже немає речей, — зауважив Тимур, ставлячи свою спортивну сумку біля дивана. — Як так?

— Бо все своє я завжди тримаю під рукою, — пояснила, а потім перевела тему: — Йдемо далі. Ось ванна, кухня, — провела його невеликим коридором. — А тут моя кімната, яка для тебе — табу.

— Навіть не покажеш?

— Ні. Це мій особистий простір. І якщо раптом захочеш туди зазирнути, коли мене не буде вдома — не варто. Вона зачиняється на ключ, а всередині камера, тож я дізнаюся. А якщо я дізнаюся — ти тут більше не житимеш ні хвилини.

— Камери, ключі, шокер… Зізнавайся, Аві, ти параноїк?

— Я двадцятиоднорічна дівчина, яка вже дуже багато років живе сама, — спокійно відповіла. — Відчуття безпеки — це мій комфорт. 

— Ем… гаразд, нехай так, — глянув на мене з легкою недовірою. — А тепер ходімо їсти. Я жахливо голодний.

— Давай, — відповіла, крокуючи в сторону кухні. — До речі… Графе! — згадала про свого улюбленця.

Два роки тому я забрала чорне кошеня з вулиці під час страшної грози, а потім вже не змогла відпустити. Ось тільки злякане кошенятко виросло в такого гордого кота, якого ще пошукати потрібно. Зустріти мене? Ні, ви що! Сама шукай мене по всій квартирі, якщо тобі потрібно. Корм забула насипати? Ну, готуйся до котячого сольника о п'ятій ранку.

— Графе?..

— Сподіваюся, в тебе алергії на котів немає? — невинно кинула через плече.

— Немає, — гмикнув він. — Ох ти ж! Це мейн-кун?

Та-а-ак, Граф вмів справити враження. І нехай ветеринар одразу сказав, що до мейн-куна йому як до місяця, але габарити реально були аномальними.

— Аж ніяк, — промовила, присідаючи, щоб погладити м’якеньку пухнасту тушку. — Він просто такий унікальний в мене.

— Це дуже влучно сказано.

Тимур теж присів і простягнув руку, але Граф з шипінням відскочив від нього.

— Так, він не любить незнайомців, — обернулася до хлопця. — Тому краще уникай з ним контакту.

— Дивно. Зазвичай, мене коти люблять, — задумливо потер підборіддя рукою.

— Я ж сказала, що Граф унікальний.

— На Арта чимось мені схожий, — відповів зі смішком.

— На цього неврівноваженого?! Точно ні.

Підвівшись, я таки попрямувала на кухню — апетит брав своє. Щоправда, ніякої "святкової" вечері ми не замовляли, оскільки обом після "Терралісу" стало якось не до неї.  Але дві піци з найближчого кафе все ж взяти встигли.