Глава 7

Артур

Я дивився на силует білявки, що стрімко віддалявся від мене, і думав: ця дівчина або дурна, або безстрашна. І навіть не знаю, що з цього гірше.

— Артуре Марковичу? — знову озвався охоронець, вкрай недоречно перериваючи потік думок.

— Відпочивай, Дімичу. Все під контролем, — стримано відповів, поплескавши його по плечу.

— Внести дану особу в чорний список? — не здавався чоловік, намагаючись “вислужитися” переді мною.

— Це зайве, — відмахнувся я.

А який сенс? Це місце не для таких, як вона. Я це зрозумів. І вона, без сумніву, теж. А тому й під дулом пістолета сюди не повернеться. 

Охоронець кивнув і нарешті пішов, а на його місце став на диво задоволений Тимур.

— Арктику, ну ви й тут виставу влаштували, — ще й в долоні поплескав для кращого ефекту. — Я думав, що ви от-от кинетеся один на одного.

— Не перебільшуй. Я б її й пальцем не торкнувся.

Так, іноді мене заносить, але я б ніколи не підняв руку на жінку. Ба більше, сперечатися з жінками — взагалі не у моєму стилі. Але ця Аврора — не можу стриматися поряд з нею. 

Можливо, причина в тому, що через її недбалість я опинився на важливій зустрічі з потенційним першим клієнтом без усієї потрібної інформації (до речі, хороший урок на майбутнє, що потрібно бути готовим до таких ситуацій). Або ж у тому, що… Не знаю. Таке враження, ми з нею просто якось несумісні на рівні ДНК.

І головне ж — я навіть намагався бути якщо не привітним з нею, то дуже до цього близьким. Ще й серйозно запропонував до нас приєднатися, що зовсім мені не властиво. А вона знову увімкнула режим "стерво" і висміяла мене біля моїх же друзів.

Ні, за таке вона має відповісти. Залишилось лише вигадати — як саме.

Хоча навіщо щось вигадувати. Я ж обіцяв їй звільнення? Обіцяв. Потім закрутився, відклав і, врешті-решт, передумав. Очевидно, дарма. Та нічого, виправлюся.

— Взагалі-то ти торкнувся її пальцем, — глузливо додав Тім, натякаючи на те, як я тримав її біля себе, щоб не пішла.

— Це був вимушений крок.

— Ну-ну. Нехай буде так.

— Не хочу більше про неї говорити, — раптом вирішив я. — В мене був важкий тиждень, а наступний — буде ще важчим. Тому давай просто відпочинемо. Ти ж залишаєшся?

— Чекай, ти вже отримав відповідь від того клієнта?

— Ще ні. Але якщо він відмовить — повір, мене в компанії чекають ще гірші часи, ніж якщо погодиться.

— Не заздрю я тобі, брате, — невесело всміхнувся він у відповідь.

— Та забий. То що, йдемо до наших? Скоро ще Мот з Кароліною під’їдуть.

— Ні, Арте. У мене там з фазером проблеми, тож я на декілька днів чкурну до Влади.

— Що ти вже зробив, що вирішив заховатися за триста кілометрів? — здивувався я.

— Та там така справа, — Тимур зам’явся, відвівши погляд.

І в цей момент я одразу здогадався, що ж він зробив. Та й що здогадуватися? Завжди одне й те ж.

— Що ти програв? — запитав, намагаючись не сильно давити, адже спочатку потрібно було зрозуміти масштаб катастрофи.

— Ой, давай без нотацій.

— Тіме, я ж не для нотацій питаю. Може, ще можна все виправити.

— Не можна, Арктику. Все було чесно.

— Деталі?..

— Просто гра в більярд.

— Яка коштувала тобі?..

— Аудюхи моєї.

Я спершу навіть не повірив у те, що почув. Мозок наче завис, намагаючись переварити почуте.

Ауді. Він, чорт забирай, програв свою АУДІ за тридцять тисяч зелених. Просто так. У грі в більярд!

— Ти реально добровільно у тверезому стані поставив на кін свою машину? — врешті вимовив, хоча й так вже знав, якою буде відповідь.

Тимур нічого не промовив. Лише знизав плечима так, ніби йшлося про шаурму, яку він вирішив віддати вуличній собаці.

М-да-а-а… Тепер зрозуміло, чому він вирішив тікати. Після такого проколу — Данило Борисович точно виконає свою давню погрозу і відправить Тимура на перевиховання.

— Тіме, ти яким місцем взагалі думав, коли це робив?! — все ж вирвалося в мене

— Я ж просив, без нотацій, — розізлився він у відповідь. — Це моя машина. Що хочу з нею, те й роблю.

— Твоя? Ти купив її за власні гроші, які сам заробив? — так, жорстко, але він нарешті має зрозуміти: батькові папірці не завжди будуть просто так падати йому в руки. Рано чи пізно доведеться взяти на себе відповідальність за своє життя.

— Яка різниця? Моя — значить, моя. Та й, Господи, що сталося — те сталося. Плакати тепер, чи що?

"Що сталося — те сталося" — це його улюблене життєве кредо, через яке неприємності не просто переслідують його, а присмокталися довічно, наче п’явки.