Глава 6

Гм, це питання повинно було змусити мене зніяковіти, так? Тоді ой, як прикро, що мені абсолютно байдуже.

— Відійдемо? — одразу запропонувала, не зважаючи на косий погляд тієї самої брюнетки.

— Мені й тут добре, — незворушно відізвався він у відповідь. — Чи ти соромишся моїх друзів?

Друзів? Це він про Тимура з цією лялькою, чи?.. 

Повернула голову — і, ну звісно. В альтанці сиділи ще двоє чоловіків і троє дівчат, які в ту ж мить синхронно підняли на мене очі. І привітністю в тих поглядах навіть не пахло. Навпаки, я майже фізично відчула, як мене оцінюють, наче товар на поличці магазину.

— Не я тут несправедливо шантажую людей, — відвернулась, вирішивши ігнорувати їх. — Тому й соромитися мені нічого. Хочеш тут — без проблем.

— Чудово. Розміщуйся, — кивнув Самборський в сторону диванчиків, але сам при цьому залишився стояти.

— Не бачу сенсу, — похитала головою. — Я не відпочивати прийшла. Телефон від тебе, гроші від мене — і все. 

— Яка швидка.

— А в мене є хоч одна причина бажати затриматися надовше?

— В такому місці будь-хто бажав би затриматися.

— Не я, — відповіла, схрестивши руки на грудях.

— Тобто ти якась особлива? — скептично підвів брову.

— А якщо й так, то що?

— Шкода тебе розчаровувати.

— Тобі шкода мене?! Нічого собі, який прогрес! Але це ти дарма: останнє, що змусить мене розчаруватися — твоя думка. І що це взагалі за дивне бажання поспілкуватися зі мною?

Ну, справді. Минулого разу мало не отрутою плювався в мою сторону, а тут соловейком заспівав ні з того ні з сього.

— Настрій в мене просто хороший, уявляєш? — промовив, нахиливши голову. — А ти, здається,  хочеш мені його зіпсувати.

— Щось не подобається? Тоді у твоїх інтересах швидше зі мною закінчити.

У відповідь я отримала пильний такий погляд, який я не змогла розшифрувати. Це було щось схоже на розглядання тваринки в зоопарку. І це… бісило.

— Я чекаю телефон, — не витримала перша.

Самборський натомість неспішно пройшов повз, на мить зупинився ледь не впритул і лише тоді потягнувся до столу й взяв келих з коктейлем.

— Розумієш, — мовив, обертаючись до мене, — я не міг дати тобі доступ до своєї особистої інформації.

— Можна подумати, вона мені потрібна, — закотила я очі.

— Потрібна — не потрібна… Це неважливо. Я не міг допустити навіть саму таку ймовірність, — повчально заявив, наче я мала здогадатися про його параною заздалегідь.

— Так, і що далі?

— А далі те, що телефон ти забереш в сервісі мого знайомого через декілька днів, коли він все моє з нього прибере.

Та він, бляха, з мене знущається!

— Декілька днів? — перепитала тихо, майже лагідно. Тобто настільки лагідно, наскільки може звучати людина, що ледь стримала порив кинутися комусь на шию. І ні, не для обіймів, звісно.

— Два-три. Десь так, — знизав плечима. — Тобі подзвонять, коли все зроблять. Далі вже з ними будеш розбиратися. Т-а-а-ак… Всю інформацію повідомив. Тепер давай гроші — і можеш йти з місця, де тобі зовсім не хочеться затримуватися.

Це просто щось неймовірне!

І я б могла сказати, що після цих слів мене охопив гнів, якого я ще ніколи не відчувала, однак... Мені ж навпаки, стало чомусь напрочуд легко. Типу, він вирішив грати брудно? Та без проблем. Я теж так вмію.

— Ах, о-о-о-ось воно як, — протягнула, а потім всміхнулася так, що всі присутні, крім самого Самборського, напружилися. — Тоді на все добре. Зв’яжешся, коли будеш готовий виконати умови нашої угоди.

Ага, так я йому й віддала гроші без телефона! Дурепу знайшов! Немає товару — немає і налу, як любила говорити моя вже колишня начальниця.

Тим часом я не блефувала: справді розвернулася з єдиною метою — забратися звідси якнайдалі. Навіть про Тимура і нашу домовленість не одразу згадала, адже настільки була зла, що могла лише думати про тілесні ушкодження однієї конкретної персони. 

І от коли я вже ступила крок…

— Ану стій!

Артур зупинив мене, перехопивши долонею плече. Я вже приготувалася до різкого болю, але з подивом помітила, що він не мав на меті скривдити мене. Справді просто зупинив. Але це не змінювало того, що він не мав права мене торкатися.

— Руку прибрав, — з холодною люттю підняла на нього погляд.

— Як тільки повернеш те, що винна!

— Винна?! — я розсміялася. — Я взагалі не мала платити всю суму за телефон, а погодилася, аби швидше закінчити з тобою всі справи. Але на цьому моє терпіння закінчилося. До побачення.

— Підеш, коли я скажу, — прошипів у відповідь.

Мабуть, його дратувало, що я зовсім його не боялася. Але чого боятися? Якщо тоді в ТРЦ я була неправа (ну, це якщо вже зовсім відверто), то сьогодні моя совість чиста. Я виконала свою умову. Він свою — ні. Тож поки все не виправить — не дочекається від мене ні-чо-го!