Глава 5

— Та ти з глузду з’їхав, якщо думаєш, що я на таке погоджуся! Поселити в себе — це... Це ж смішно! — вигукнула, нервово підхопивши кінчик своєї косички пальцями. Це завжди мене заспокоювало.

— А в тебе є вибір, золотце?

— Вибір є завжди.

— Я б не був так упевнений, — злегка прицмокнув. — Ти погано знаєш Арктика, а ось я…

— Арктика?

— Ай, не зважай. Тож, на чому я зупинився… Ти погано знаєш Артура, а ось я — навіть надто добре. І тому я тебе ще раз запевняю, що домовитися про відстрочку, а про списання боргу й поготів, з ним не вийде. Ти сьогодні не принесеш йому гроші, а завтра, до прикладу, вже вилетиш з універу, махаючи йому на прощання повісткою до суду.

Прекрасно! Наче я сама не зрозуміла, що наслідки будуть неприємні, м'яко кажучи!

— Ну й нехай! — випалила я. — Суд — це нормально. Сама себе захищатиму. А коли виграю справу, одразу відновлюся в універі.

— Аві-Аві… — Тимур втомлено похитав головою.

— Аврора!

— Аві, — з натиском повторив, — я тобі друг…

— Ні!

— Так, я тобі друг і бажаю добра. Саме тому кажу прямо: не живи ілюзіями того, що дівчинці-студентці, хоч і доволі розумній, вдасться обіграти собак-адвокатів з фірми Самборських. У них за плечима стільки успішних справ, що й не порахувати, а в тебе?

Чорт-чорт-чорт-чорт!

Він ніби прочитав думки, які раніше крутилися в мене в голові. І тим самим підтвердив мої побоювання.

— В будь-якому разі, — задумливо пробурмотіла, — я все одно не поселю тебе в себе. Я… Як я батькам поясню це, га?

Звісно, я з батьками не жила з шістнадцяти років, але… звідки ж йому про це знати, правда?

— Як негарно брехати, Аві. Дуже негарно.

— Ніхто тут не бреше, — впевнено підвела голову.

— Ти знаєш, я б навіть повірив... якби не знав на сто відсотків, що ти давно вже живеш саменька.

— І звідки ж ти про це дізнався? — роздратування в голосі приховати не вдалося (але я й не сильно старалася).

— В мене свої джерела. Перевірені. Отож, ти спокійно можеш розмістити мене у своїх квадратних метрах. 

— Добре, живу сама, але… Та не буду я селити в себе незнайомця! Та ще й хлопця! Це ж… небезпечно, врешті-решт!

— Перше — я вже не незнайомий, ми це виправили. Друге — хочеш поклянуся, що не буду приставати до тебе? Окей! — він примружився, а потім раптом викрикнув на всю вулицю: — Клянуся Лаврецькій Аврорі Олексіївні, що ні пальцем, ні язиком, ні будь-якою іншою частиною тіла її не торкнуся! Або бути мені імпо…

— Та тихо ти! — підскочила, ледь стримуючи сміх. — Не сором мене перед людьми.

— Це була стандартна братська клятва. Що не так? — наче й серйозно говорив, а в очах — суцільні демонічні бісики.

Та вже за мить щось у ньому змінилося. Усмішка зникла, а погляд став спокійним, зібраним, зовсім без бравади.

— Я не хочу псувати твоє життя, — продовжив тихіше. — Але мені дійсно зараз дуже потрібна допомога. І... не знаю, чому, але ти здаєшся тією, кому можна довіритися. Тож погоджуйся. Обіцяю, що не скривджу тебе. Ні словом, ні ділом. Ніколи.

І сказав він це якось так щиро, що я неочікувано відчула до нього дружню симпатію. Знаєте, як до вуличного кота: тільки зустріла, а вже думаєш, чи не забрати додому. Бо ж... шкода.

— Що саме ти хочеш отримати? — я сама не вірила, що реально обдумувала цю пропозицію.

— Ліжко, бажано. Але й диван згодиться. Далі — сніданок, обід та вечерю з… моїх продуктів. Я буду це спонсорувати.

— Ем... Одразу можемо закінчувати цю розмову, — кривувато посміхнулася. — Я не вмію готувати. 

— Взагалі?

— Не наділила мене природа таким талантом, — знизала плечима.

— Ну-у-у, неприємно, але й не критично. Розберемося, — відмахнувся Тимур. — Що там далі... А, так. Ти нікому не говориш, що я живу в тебе, і не приводиш друзів, щоб ніхто мене не побачив. Поки це все нехай буде на місяць. Можливо, потрібно буде трохи більше, але там вже подивимось.

Якась патова ситуація, чесно кажучи.

Селити в себе цього божевільного — точно не найкраща ідея, але й тягатися по судах, а потім в результаті отримати ще більший борг — набагато гірша перспектива.

Ох, і що робити?

— Думай, Аві. Гарно думай. Але ось тобі спойлер — кращого ти все одно нічого не вигадаєш.

Дякую, капітане очевидність!

— І все ж: звідки ти знаєш, що я живу одна? — вирішила трохи збавити оберти перед остаточним рішенням, та й... мене дійсно тривожило це.

— Твоя староста — дуже любить, коли чоловіки знизу і у всьому слухають свою пані. Уявляєш? — відповів, нахабно підморгнувши.

— Фу-у-у-у, навіщо мені ці подробиці? — скривилася, уявивши цю картину.

— Ой, ми вже не в тому віці, щоб червоніти від згадки про дорослі ігри, Аві, — закотив очі Тимур.