Глава 4

Виходу не було.

Баста.

В мене закінчилися ідеї і… закінчилися знайомі, в яких можна було попросити в борг. 

А грошей так і не було. Точніше, були, але лише мої кровно відкладені “на непередбачені витрати” п'ятнадцять тисяч. А потрібно було ще сорок п’ять. 

Боже, і сума ж реально невелика. В столиці он в деяких людей — це звичайна зарплата. А в мене — це край. Повний. 

А ще мене таки звільнили з роботи. Подзвонили на наступний день і попросили більше не приходити. Ну, і все. Більше ніяких пояснень. Але за відпрацьовані дні зарплату дали — і на тому дякую.

Чесно кажучи, я вже навіть наступила собі на гордість і подзвонила мамі. Та в результаті і запитувати не стала, оскільки вона одразу почала розповідати, що в них з Антонієм, її новим чоловіком, проблеми: його скоротили, пологи скоро, а фінанси співають романси. Коротше, ще один невдалий збіг.

Тоді я зовсім втоптала свою гордість і подзвонила батьку. Вгадаєте, яка була відповідь? А от і не вгадаєте. Відповіді не було. Та-дам! “Таточко” мене проігнорував, оскільки зі своєю новою сім’єю саме відпочиває в Таїланді.

Ось така дурня, малята. Де ж ще взяти грошенята?!

О, як в риму вийшло. Можливо, пісні почати писати і заробляти з цього? Кажуть, там гонорари ого-го. Але ні, це вже "клініка". Мозок офіційно здався, тож я була готова думати про що завгодно, аби не про те, що до вечора мені десь потрібно знайти ці довбані гроші.

До речі, в банк я теж сходила, на всяк випадок. Але, як і попереджала Марічка, там мені відмовили у допомозі. Бездушні якісь. Невже не розуміють, що людина по кредит не від хорошого життя приходить?!

Але таке. Нехай буде на їх совісті.

Так... Щось мене починає геть накривати. А це означає що? А це означає, що потрібно провітрити голову.

Як не дивно, всі найкращі ідеї мені завжди приходили тоді, коли я виходила просто гуляти по району. Можливо, рішення і зараз знайдеться, щойно я заспокоюся і відволічусь на щось інше.

Отож, джинси, біла футболка з принтом “Цей світ вже не врятувати”, легка сорочка, улюблені окуляри замість лінз — і все я готова до геніальних прозрінь.

І я справді намагалася їх народити у своїй голові, щойно опинилася в улюбленому скверику неподалік дому, але... марно. Я не знала, що робити. Як і не знала, які чекати наслідки від цього.

Між іншим, а якщо я взагалі відмовлюся платити? От проігнорую цього сноба і все. Не вб’є ж він мене. Напевно. Хоча... та ні, нісенітниця. Він, здається, не настільки ж псих. А всі інші наслідки можна пережити. Напевно.

Зрештою, він, мабуть, просто подасть на мене в суд з вимогою відшкодувати збиток. Ну, може, додасть до цього ще моральну компенсацію. Останнє, до речі, страшніше першого. Але з хорошим адвокатом я змогла б цього уникнути. І тут вже інше питання: де взяти хорошого адвоката? 

Звісно, було б круто захищати себе самій. Однак, на жаль, в мене поки суто теоретичні знання, а практичних — надто мало. А ось в акул з “Sambor Legal House” — це, якщо що, пафосна назва компанії родини Самборських — практики стільки, що вони мене зжеруть і не подавляться. Тому шансів виграти в мене один на тисячу.

Але що ще лишається? Доведеться молитися, щоб удача була на моєму боці.

І я вже навіть почала обдумувати стратегію захисту, коли поруч пролунало:

— І що такого цікавого в цьому дереві?

Зізнаюся, я настільки поринула у свої думки, що аж підстрибнула від несподіванки.

Втамувавши серцевий ритм, який, здавалося, йшов на рекорд світу, я повернула голову і побачила, що на лаву до мене підсів… Тимур.

— В дереві? — перепитала, здивовано зморщивши чоло.

— Я тут хвилин п'ять сиджу, — пояснив він, закотивши очі. — Ти не лише мене не помітила, а й взагалі ні на що не реагувала. Втупилась у стовбур цього каштана так, що-о-о-о... Чесно? Я вже почав думати, що ти під кайфом.

— Що?! Нормально я сиділа!

— Та невже? Сама глянь.

Він раптом простягнув мені телефон, екран якого демонстрував мені… мене. І так, там я дійсно сиділа на лаві, обхопивши коліна, і пильно дивилась… на дерево, власне кажучи. Мушу визнати, зі сторони це справді мало трохи дивний вигляд.

— М-да-а-а, — протягнула, сідаючи рівніше.

— Я ж казав, — самовдоволено заявив Тимур.

— До речі, ти не мав права фотографувати мене без моєї згоди.

— Подаси на мене в суд?

— А треба? — запитала, вигнувши брову.

— Ти серйозно запитуєш це в мене? — всміхнувся він.

Абсурдна у нас якась розмова виходить. І її варто закінчувати.

— Що ти тут робиш? Мій час ще не вийшов.

— Тебе врятують декілька годин? Чи ти, може, вже знайшла гроші і просто не встигла мені зателефонувати? Якщо так, то можеш спокійно передати мені їх прямо зараз. Я навіть почекаю, поки ти за ними сходиш.

Бляха, він сидів і насміхався з мене. Ніби прекрасно знав, що нічого я не знайшла і не знаю, що тепер робити. Гр-р-р-р… Яке паскудне це відчуття, коли тебе притисли до стінки.