Глава 3

— Твою ж наліво! — схвильовано вигукнула Марічка. — І це сталося всього за декілька хвилин після того, як я пішла?!

Так, я з горем пополам відробила свою зміну (відчуваю, що останню) і вже встигла прибігти до подруги, як ми й домовлялися. До речі, факт — вона живе у будинку, який буквально розташований навпроти мого. Зручно, еге ж?

— Саме так, — похмуро відповіла, засовуючи в рот черговий дерун.

Знаю, є такі люди, які після стресу й крихти не можуть з’їсти, але… це не про мене. Мені навпаки потрібно їсти і їсти, щоб якось стабілізуватися. І дякую тобі, Боже, за прекрасний метаболізм, завдяки якому я роблю це майже безслідно для фігури. Мама не дарма завжди жартувала, що я наче гуска: тільки з’їм і … Гм, не потрібні вам ці подробиці. От зовсім не потрібні.

— Амбець повний! — розгнівано промовила подруга. — Ні, ну як він так міг відреагувати?! Це ж не твоя вина!

— Ну, загалом моя, — знизала плечима. — Я ж таки випустила той телефон з рук.

— Це була позаштатна ситуація.

— Не для нього.

— Ти його захищаєш?!

— Дурненька, чи що? — я вирячилася на неї. — Він — остання людина в цьому всесвіті, кого я буду захищати! Просто я визнаю свою помилку. Як нормальна доросла людина.

— Ага, нормальна доросла людина, якій тепер потрібно знайти чотири наших місячних зарплати, щоб купити неробочий телефон! Це ж ненормально!

— Це ідіотизм, так, — погодилася з нею, зітхнувши. — Причому повний. Але..

— Іншого вибору немає? — закінчила замість мене подруга.

— Чесно? — підвела на неї втомлений погляд. — Я не знаю. В мене поки повний ступор. Цілий день прокручувала в голові все, що сталося. Намагалася знайти якісь лазівки. Хоч щось. Але найкраща думка, яка прийшла мені в голову — це тюкнути чимось важким по голові Самборського, щоб викликати амнезію. Бажано таку, щоб він взагалі забув, хто він і що. І можливо, почавши заново життя, він навіть став би нормальною людиною. Хоча... Це мало ймовірно.

— Думаєш, спрацює? А з дружком його як бути? — цілком серйозно запитала Марічка.

От я маю мало друзів. І взагалі не сильно люблю людей. Але коли знаходжу “своїх” — це справжнє щастя. Як от з Марічкою. Вона така… така… Коротше, якби мені потрібно було обирати одну людину зі свого оточення, з якою б я пішла у розвідку — це була б вона. Однозначно.

— Тимур хоч і балагур, але, здається, нормальніший, чи що, — кривувато посміхнулася я. — Думаю, я б знайшла до нього підхід. Але-е-е-е… місія все одно імпосібл. На жаль.

— Чого це?

— Бо надто багато факторів, які можуть подарувати мені новий і не надто комфортний дім на наступні від десяти до п’ятнадцяти років.

— М-да-а-а-а, — подруга задумливо почесала підборіддя. — Але ідея хороша.

— Абсолютно згодна. Світ став би кращим, якби в ньому не було цієї версії Артура Самборського.

— М-м-м, я тільки ось що не зрозуміла: звідки ти взагалі його знаєш?

— Ой, та ми з одного універу, — махнула рукою. — Коли я вступила на перший курс — він вчився на останньому. Типовий місцевий мажор і бабій з репутацією бед-боя. Або ж одним словом — придурок!

— Ого, скільки експресії, — засміялася Марічка.

— Не смішно. Він справді придурок. Знаєш, як вони зі своїм дружком розважалися, коли ще вчилися? Укладали парі! — зітхнула крізь стиснуті зуби й роздратованіше уточнила: — Переважно, звісно, на дівчат!

— Ем… Щось мені не подобається твоя ця надлишкова емоційність. Ти випадково з ним не?..

— У мене з ним нічого не було! — надто швидко вигукнула я. — Точніше, майже нічого. І це було не з моєї волі!

— О-оу, стає цікаво.

— Та нічого там цікавого немає! Просто дурна ситуація, в якій я стала черговою жертвою їхнього парі. І дурний, непотрібний поцілунок, який коштував мені Макса Онищука!

— Це ще що за новий персонаж? — не зрозуміла подруга.

— Ой, не забивай собі голову, — махнула рукою. — Просто, як я думала, класний одногрупник, з яким в мене мало бути побачення в той самий день. Я була закохана в нього по вуха. Думала, він — моя доля. А натомість він побачив, що мене цілує Самборський, і самоліквідувався.

— В сенсі? Відмовився від побачення?

— Відмовився, — кивнула я. — А потім ще й удавав ображеного. Типу, він бачив, що я відповіла на поцілунок, а тому — шльондра місцевого розливу, на яку не варто витрачати й хвилини. Якщо що, він сказав мені це в обличчя. Перед усіма одногрупниками. І потім ще постійно діставав мене непристойними натяками. Він і його "свита" в групі. А всі інші — мовчали, не бажаючи впасти йому в немилість. І це продовжувалося, поки я на другому курсі не подарувала йому смачний фінгал під оком. До речі, після цього ті амеби з групи ще більше від мене відвернулися, називаючи позаочі неврівноваженим стервом.

— Прямо сюжет для американського серіалу про підлітків, — всміхнулася Марічка. — Хоча, якщо гарненько подумати, цей Самборський тебе від Макса врятував. Не думаю, що він був би хорошим хлопцем.