Глава 2

Але стояти й ігнорувати їх далі я не мала права, тож:

— Добрий день, — звернулася, натягнувши на обличчя удавану посмішку. —  Що вас цікавить?

— Добрий, золотце, — відгукнувся у своїй стандартній манері Тимур. — Нам потрібно скло на екран поклеїти. Допоможеш?

— Авжеж. Яка у вас модель?

— Шістнадцятий Pro Max, — протягнув Артур, перевівши на мене абсолютно флегматичний погляд.

— Без проблем, — все ще тримала дружній тон. — Вам звичайне чи, можливо, антишпигун?

— Якесь найдорожче візьми, — він важко видихнув, ніби я йому набридла. — Ось, — кинув на прилавок телефон у чохлі. — І швидко… будь ласка.

Нічого собі! Він навіть щось про ввічливість знає.

Вхопивши айфон, я повернулася до свого столика і взялася до роботи. Щоправда, одразу зіштовхнулася з проблемкою у вигляді того довбаного чохла. Він був, мов з металу. Я вперше такий бачила, тож уявлення не мала, як його зняти. І запитувати не хотілося, але іншого виходу, на жаль, не було.

— Чи не могли б ви... — повернулася з телефоном в руці, коли… це сталося.

І сталося, немов в сповільненій зйомці. Ось я тримаю смартфон, все добре, а ось — бац: за моєю спиною лунає “гуп”, який супроводжує звук розбитого скла. Це було настільки гучно, що я злякалася і… випустила з руки чужий телефон прямо на підлогу.

А далі була тиша. Важка тиша, під час якої мені було дуже страшно розплющити очі. Я просто розуміла, що зараз вислухаю стільки, що… хай Бог милує.

Та від проблем втікати я не звикла, тож, розізлившись на себе, різко підвела погляд і побачила, що хлопці дивляться то на мене, то на щось ззаду.

Мені теж стало цікаво, що там відбулося, тому я теж повернулася і побачила, що цей “гуп” спричинили підлітки, які жбурнули пляшку в скляні двері одного з бутиків. Звісно, двері такого не витримали. Як і моя нервова система.

Стоп! Телефон! Він, трясця, теж міг не витримати!

Я злякано присіла і з тремором в руках підняла айфон Самборського, гарячково молячись, щоб з ним все було добре. Зрештою, він же був у цьому клятому супермегакрутому чохлі!

Однак, повернувши його до себе екраном, я побачила… свою смерть.

Гм… Не свою, певна річ (хоча, хтозна). Я побачила смерть екрана. Абсолютну.

І ні, це не означає, що він був просто чорним. Тоді була б надія, що він оживе. А ось різноколірні “смужки”, що були… повсюди, точно такої надії не залишали. Навпаки, вони кричали: “Амбець тобі, Аві. Дострибалася.”

— Тільки не кажи, що ти розбила мій телефон, — розлючено промовив Артур, перехиляючись через прилавок. — Чорт! В тебе руки з…

— Так, спокійно, — перебив його Тимур.

— Мені дуже шкода, — прошепотіла, підводячись. — Це… Це сталося випадково. Нещасний випадок.

— А мене має це хвилювати? — запитав з кригою в голосі. — В мене важлива зустріч через тридцять хвилин, а вся важлива інформація в телефоні!

Ситуація була просто… просто… та в мене навіть слів не було, щоб описати її! Ніколи ще я так не влипала. І як “вилипнути” — й гадки не мала.

— Я… — шок не дозволяв мені мислити раціонально. — Я можу, ем, за ремонт…

— Ремонт? — Артур вдавано розсміявся. — Е ні, дорогенька. Тепер це — твій телефон. Мені він в такому стані й близько не потрібен.

— Але як?..

— Повну вартість за нього плати. І на цьому розійдемося. Хоча ні. Залишити без уваги цю недбалість я не можу. Вважай, ти тут більше не працюєш.

— Арте, — пожурив його друг.

Думаю, він хотів достукатися до його совісті, але… Як можна достукатися до того, чого в принципі не існує?

— Але я не маю таких грошей! — процідила крізь зуби.

Так, я винна. Але купувати — це нісенітниця! Абсурд!

— Не мої проблеми, — зневажливо кинув він мені. — Потрібно було краще тримати себе в руках. Точніше, мій телефон в руках. А ще точніше — вже свій.

— І все ж я наполягаю на ремонті, — продовжила я. — В нас є сервіс…

— Ти глуха чи приколюєшся? — роздратувався Самборський. — Тимуре, продиктуй цій недалекій свій номер. 

— Навіщо мені його номер?! — запитала з викликом. 

— Не для побачення, не сподівайся, — гидко гмикнув він, а потім знову продовжив страшенно спокійним тоном: — У тебе є два дні, щоб знайти всю суму і повідомити про це. Зійдемося на шістдесяти тисячах. Зроблю тобі невелику знижку.

— Або що? 

— Або в тебе будуть проблеми. Повір, я зможу це влаштувати буквально, гм, за хвилин десять. Можливо, навіть менше.

І… на жаль, він дійсно міг. Його сім’я мала одну з найуспішніших юридичних контор в місті. Чи в області, я б сказала. І зв’язки у них — краще промовчати. І я маю на увазі не лише законні зв’язки. 

А ще хочете вишеньку на цей кислий тортик? Тоді спробуйте здогадатися, хто його мама. Не можете? О, я підкажу, не проблема. Отже, його матінка — це та сама дамочка, в якої я сьогодні пропустила контрольну.