Глава 1

Наші дні

Аврора

Одного дня я взяла і склала собі чіткий план на майбутнє.

Закінчити школу — вступити в університет — влаштуватися на роботу — закінчити університет — влаштуватися вже на нормальну, престижну роботу. 

Прекрасно, так? Ніби поки що все логічно, зрозуміло і розумно.  Ідеальний план!

Та… життя іноді надто непередбачуване.

Все йшло спокійно, саме так, як мені й було потрібно. І я вже була на порозі фінального етапу, коли… все пішло коту (вибачте) під хвіст. 

І це за один день. Один звичайний день звичайної п'ятниці!

Хоча, мушу зізнатися, він в мене одразу почався якось, гм, м’яко кажучи, не дуже.

Ну-у-у-у, як не дуже… Тут з якого боку подивитися. Якщо з позитивного — я виспалася. Реально круто виспалася. З негативного — я проспала всі чотири пари, на одній з яких була важлива контрольна, що впливатиме на екзаменаційну оцінку. А з ще більш негативного — контрольна ця була у викладачки, з якою ми... ем, не зійшлися характерами, так би мовити. 

І хоча це для мене не рідкість — так, я доволі часто не сходжуся характерами з людьми, — але тут прям був той випадок, коли все дуже й дуже погано. Вона ганяла мене у хвіст і гриву, не даючи поблажок ні в чому. Взагалі. І на кожному занятті знущалася з мене так, ніби це приносило їй неземне задоволення.

Але Бог з нею. Контрольна і нестерпна Лілія Василівна — це, як виявилося, квіточки в порівнянні з найжахливішим, найпротивнішим, найнахабнішим хлопцем, якого я лише зустрічала. І нехай я теж була винна у тому, що сталося — він все одно достобіса неприємна скалка в дупі.

Скалка в дупі, якій я тепер винна шістдесят тисяч гривень… яких у мене просто немає.

Та це я сильно забігла наперед. Краще розпочати з самого початку. І, можливо, прокрутивши в голові всі події знову, я зможу зрозуміти, в який момент все звернуло "не туди".

***

Отож, коли того дня я зрозуміла, що в університет плентатися сенсу немає, то змирилася з цим і почала збиратися на роботу. Точніше, на мій не дуже цікавий, але доволі приємний у фінансовому плані підробіток.

Якщо спробувати подати мою нинішню професію якомога привабливіше, я — експерт з надання інформації у сфері мобільно-інформаційних технологій. А якщо ж по-простому — я консультант з продажу мобільних телефонів та аксесуарів до них на невеликому "острівці" в торговому центрі. 

Що цікаво, вчуся я на факультеті права і хочу стати успішною адвокаткою. Але поки я студентка — нема чого й мріяти влаштуватися за фахом. Ось отримаю диплом бакалавра — тоді й почну штурмувати юридичні контори нашого міста, намагаючись отримати місце хоча б якоїсь помічниці. Щоправда, я вже зараз знала, що легко в цій справі мені не буде. Все ж наш компактний обласний центр — те ще болото, в якому всі найкращі місця в такій сфері розліталися між “своїми” навіть без оголошення вакансії.

Та нічого. Я, без зайвої скромності, — дівчинка наполеглива. І амбітна. Тож викручусь. 

Однак це буде “пізніше”, а грошики на власні потреби мені необхідні були “вже”. Тому з усіх можливих варіантів я півтора року тому обрала цю неважку роботу, яку не страшно було б втратити в разі чого. А поки я її не втратила — мені потрібно було їхати на свою зміну.

Хоча їхати — це гучно сказано. Від мого будинку до ТРЦ всього дві зупинки на маршрутці або хвилин сім швидким кроком. Зважаючи на те, що сьогодні мені не потрібно було поспішати після пар, я змогла собі дозволити вийти завчасно, щоб пройтися під сонечком. Дуже активним, до слова, сонечком як для травня. Я навіть одягла джинсові шорти та тонку футболку, в яких абсолютно не відчула дискомфорту на вулиці. Ось тільки дарма волосся залишила вільно спадати на плечі. Та щоб виправити це “непорозуміння" в мене пішло всього декілька секунд, через які більшість пасм вже були зібрані резинкою в один високий курдуплик.

Та все ж, зайшовши в прохолодне приміщення мого рідненького ТРЦ, я відчула неймовірне полегшення. Люблю спеку. Але під кондиціонером вона сприймається значно легше.

До зміни залишалося ще пів години, тож я з чистою совістю звернула не у свій “поворот”, а по каву. Гарячу каву з молочком, яка допоможе мені дожити до вечора. І не потрібно мені казати, що гаряче в спеку — це пряма дорога на дурку. Вже купа вчених довели, що в таку погоду пити гаряче ще корисніше, ніж холодну воду. Ось так от.

Отримавши два стаканчики американо з молоком (не могла не подумати про свою подругу і, за сумісництвом, змінницю), я з радісною усмішкою попрямувала до рідного “острівка”.

— Боже, ти читаєш мої думки! — мало не викрикнула Марічка, побачивши мене. — Я саме думала тобі дзвонити.

Її чорне кучеряве волосся, як завжди, хаотично стирчало в різні боки, а от сині очі мали якийсь втомлений, тьмяний вигляд.

— Так-так, я — чарівниця, — засміялася у відповідь. — Ти якась замучена. Багато людей було?

— Небагато, але ті, що були — уф-ф-ф… — вона роздратовано закотила очі. — Ніби я винна, що навіть вживані айфони коштують немало. Дістали.

— Ех, буває, — я поплескала її по плечу. — Якщо хочеш — дуй додому раніше. Мене цих двадцять хвилин не врятують.