Пролог

Три з половиною роки тому

— Кожну білявку?!

— Кожну, — нахабно всміхнувся Тім.

— Я ненавиджу білявок.

— В цьому й суть, Арктику!

— Тарахктику, бляха, — процідив крізь зуби. — Скільки разів просив так мене не називати?

— Ось саме тому я тебе так й називаю, мій арктичний друже, — вишкірився він у відповідь, а потім знову повернувся до своєї "геніальної ідеї": — Тож щодо нашого парі: цілуєш кожну білявку, що трапиться нам на шляху, аж поки ми не вийдемо за територію універу. Якщо жодна тобі не відмовить — з мене місяць халявного дизеля.

Звісно, не те щоб я потребував спонсора для цієї справи, але сьогодні було щось реально надто нудно. А це... хоча б розвага. Яка-не-яка. І бонус до неї доволі приємний, навіть якщо я спокійно прожив би і без нього.

— Тоді мені пощастило, — самовдоволено усміхнувся я. — Саме час закриття сезону ігор, тому… ой не заздрю я тобі, Тимурику.

— Знову ці твої перегони? — закотивши очі, запитав він. — Не набридло ще?

— А повинно було?

— Все рано чи пізно набридає.

— Це в тебе так, — відповів, пожавши плечима. — У мене таких проблем немає.

— Ага-ага. Так, досить вже відтягувати неминуче. Білявочки чекають.

Не втримався і скривився.

Чорт би побрав Тимура з його завданнями та білявками.

— О, я вже навіть бачу першу жертву, — радісно вигукнув друг.

— “Щасливицю” ти хотів сказати?

— Та хоч героїню-мученицю. Вперед до неї, Арктику.

Я повернув голову, простеживши за поглядом Тіма, і...

— Та щоб тебе... — тихо вилаявся. — Це ж першокурсниця! Вона на вигляд підліток підлітком.

— Та ну. Я так не вважаю. І взагалі, якщо вона тут — їй точно вісімнадцять. А вісімнадцять — це вже жінка.

— Не факт, що вісімнадцять, до речі.

— Тоді майже. В будь-якому разі, це просто поцілунок. Ти ж не в ліжко її тягнути зібрався.

— Ще цього не вистачало. Слухай, пошкодуймо цю малу. Вона ж після мене потім постійно розчаровуватиметься в інших.

— Ох ти ж, яка самовпевненість, — загиготів він у відповідь. — А я думаю, що пошле вона тебе, щойно ти запропонуєш взяти участь у нашій витівці. Є в ній щось таке…

— Стоп, а я маю запропонувати? — здивовано перепитав.

— А, саме так. Це моя умова. Сорі, забув сказати раніше, але кажу тепер: вони всі мають погодитися на поцілунок перед тим, як ти накинешся на них. Щоб ніякого ефекту неочікуваності. А це проблема?

— Жодних проблем, — пирхнув я. 

— Супер! Тоді вперед! Досить тягнути кота за…

— Та йду я. Хоча за розбите серце цієї малої тобі має бути соромно.

— Я вже майже плачу, — похитав головою Тім і демонстративно схрестив руки на грудях.

Я знову всміхнувся і… таки пішов у напрямку низенької білявки, на яку вказав мій не надто шляхетний друг.

А вона, між іншим, зблизька виявилася досить привабливою. Довге, ідеально рівне волосся, що віддавало золотавим відтінком, пухкі вуста без грама мазюкалки і окуляри в тонкій оправі, які, на диво, не псували її миле личко. Та й худорлява… ні, краще сказати, тендітна фігурка, яку підкреслювала чорна коротка сукня, вдало доповнювала загальний крихкий шарм першокурсниці.

Ех, не була б вона білявкою, можливо, я б трошки пізніше (підрости їй все ж не завадило б) запросив би її покататися. Раз. Чи навіть два. Але… вона білявка. А це для мене табу. Надто багато поганих спогадів.

Так, все. Досить цих сантиментів. Парі — виграш — халявний повний бак протягом наступного місяця. Інше мене не має хвилювати.

— Привіт, — промовив, опинившись перед дівчиною.

Вона підняла на мене зляканий погляд зелених очей і… почервоніла.

М-да, і у що ти мене вічно втягуєш, Тимуре?

— П… — зам’ялася дівчина у відповідь, але раптом вже через мить розправила плечі і продовжила рішучіше: — Привіт. Ти щось хотів?

Он як. А витримка дуже навіть непогана. Можливо, домашнє кошенятко має всі шанси вирости в небезпечну тигрицю. Що ж, так вже цікавіше. Є шанс, що з нею я навіть зможу отримати хоч якесь задоволення від поцілунку.

— Так, хотів, — усміхнувся кутиком губи. — В мене тут з другом парі, за умовами якого я маю тебе поцілувати. І потрібна твоя згода або ж незгода. Тому... Так чи ні?

— Мене... поцілувати?! — здивовано ахнула вона.

Ну, технічно — це не "ні". Отже, можу зарахувати це як згоду. І зроблю це прямо зараз.

За секунду здолав той мізерний метр, що нас розділяв, взяв її обличчя в руки і припав до м'яких вуст одним впевненим рухом. Дівчинка одразу розгубилася, це було помітно. Але я не збирався грати в лицаря і діяти “благородно”. Замість цього я навпаки збільшив натиск і… через декілька секунд вона неочікувано розслабилася в моїх руках. Ба більше, навіть спробувала відповідати. Щоправда, якось несміливо спробувала.