1

Марта познайомилася з Данилом у четвер, о 23:47, коли її холодильник повідомив, що термін придатності сиру закінчився раніше, ніж її останні стосунки.

Телефон завібрував на столі. Застосунок для знайомств показав:

98% сумісності.

Марта не повірила. Вона взагалі не довіряла людям, які демонстрували надто високий відсоток сумісності. Зазвичай за цим ховалася людина, яка любила гори, не дивилася телевізор і вважала, що «внутрішній розвиток» — достатня причина не платити за вечерю.

Але в Данила на фотографії не було ні гір, ні голого торса, ні собаки, яку він позичив на годину для зйомки профілю. На першому фото він стояв біля вікна, трохи згорблений, ніби щойно згадав, що забув вимкнути праску. На другому — сміявся, але не в камеру. На третьому тримав чашку з написом: «Не чіпати. Я ще не людина».

У графі «Про себе» було:

«Розробляю алгоритми, які допомагають людям знаходити одне одного. Сам знаходжу переважно помилки в коді й холодну піцу в холодильнику».

Марта поставила лайк.

Через хвилину Данило написав:

— Привіт. У тебе теж буває відчуття, що всі навколо проходять якийсь курс «Як правильно жити», а ти пропустила перше заняття?

Марта усміхнулася. Вона сиділа на кухні в старій футболці, яку колись подарував колишній, і їла сир, термін якого щойно офіційно завершився.

— Ні, — відповіла вона. — Я просто вийшла з чату.

— Сміливо.

— Ні. Це було після третього келиха вина.

Він відповів майже одразу:

— Тоді ще сміливіше. Після третього келиха я зазвичай пишу колишній.

— І що, допомагає?

— Допомагає їй. Вона щоразу переконується, що правильно мене покинула.

Марта засміялася вголос. На кухні було тихо, і її сміх прозвучав так, ніби хтось випадково увімкнув радіо.

Вони говорили до другої ночі. Спочатку про дрібниці: про людей, які в метро слухають голосові повідомлення без навушників; про каву з вівсяним молоком, яка коштує як маленька терапія; про звичку відкладати прання, поки не залишиться жодної чистої пари шкарпеток.

Потім — про батьків, самотність, колишніх і смерть.

— Я боюся, що ніколи не навчуся бути з кимось по-справжньому, — написав Данило близько першої. — У мене все або надто серйозно, або я тікаю в жарт.

— Жарти — це зручний спосіб не стояти голим посеред власної правди.

— Ти зараз про одяг чи метафору?

— Про обидва варіанти. Я редакторка. У нас багатофункціональна тривожність.

Застосунок повідомив: «Ваша розмова має високий потенціал».

Марта подумала, що це найменш романтична фраза, яку можна сказати перед початком любовної історії.

1

Побачитися вони домовилися на неділю.

Данило запропонував кав’ярню в центрі, де на стінах висіли лампи у формі груш, а меню було написане крейдою французькою, хоча слово «сирник» від цього не ставало французькішим.

Марта прийшла на десять хвилин раніше. Це було не схоже на неї. Вона зазвичай приходила вчасно, але так, щоб мати можливість зробити вигляд, ніби запізнилася через обставини, а не через те, що сорок хвилин вибирала між джинсами й «джинсами, які роблять ноги трохи менш утомленими».

Вона сіла біля вікна, замовила американо і почала читати книжку, яку принесла для прикриття. Книжку вона не відкрила жодного разу.

Данило прийшов через дванадцять хвилин. На ньому була куртка, яку він явно не встиг попрасувати. Волосся стирчало в різні боки, а на підошві правого черевика засохла смужка білої фарби.

Він озирнувся, побачив Марту і на секунду завмер. Не романтично. Швидше так, як людина завмирає перед дверима супермаркету, коли забула, навіщо прийшла.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт.

Вони потисли руки. Руки в обох були холодні.

— Я Данило.

— Я знаю. Ти написав це в профілі.

— Так. Хотів перевірити, чи ти уважна.

— Провалився. Я не читала профіль. Я дивилася на фотографії.

— Тоді я радий, що в мене є обличчя, яке працює без текстової підтримки.

Вони засміялися, але трохи невпевнено.

Перша розмова була дивною. У чаті Данило здавався глибоким і дотепним. Уживу він двічі пролив воду, один раз сказав «типу» сім разів за хвилину й довго розповідав про роботу, не помічаючи, що Марта вже розглядає тріщину на чашці.

Марта теж не була своєю найкращою версією. Вона розповіла, що працює редакторкою, а потім двадцять хвилин пояснювала, чому «саморозвиток» часто є просто красивою назвою для невміння відпочивати.

— Ти завжди так багато говориш? — запитав Данило.

— Ні. Іноді я ще говорю швидше.

Він знову засміявся. Цього разу щиро.

Після кави вони пішли гуляти. Було холодно, з неба сипався дрібний сніг, який не виглядав красиво, а просто ліз за комір.

Біля переходу Данило сказав:

— Ти в реальності нижча.

Марта зупинилася.

— Це комплімент чи претензія до технічних характеристик?

— Ні, я… не знаю. Вибач. Це прозвучало жахливо.

— Нормально. Ти теж у реальності менш зібраний.

— Тобто я втратив два сантиметри організованості?

— Приблизно.

Він подивився на неї, і в його очах було те, чого не було в чаті: розгубленість, що не встигла перетворитися на жарт.

Марта відчула, як у грудях щось м’яко змістилося.

Вона не закохалася. Не одразу. Вона просто подумала, що, можливо, йому можна дозволити ще одну зустріч.

Для сучасної людини це вже майже освідчення.

2

На третє побачення Данило запросив її до себе.

— Я приготую вечерю, — сказав він.

— Ти вмієш?

— Умію гуглити.

— Це не те саме.

— У наш час межа між умінням і вмінням знайти інструкцію дуже умовна.

Його квартира була маленька, тепла й трохи безладна. На підвіконні стояли три засохлі рослини, кожна з яких, судячи з гордих назв у записнику, мала «потенціал». У ванній тек кран. На холодильнику магнітом тримався список покупок, де навпроти слова «цибуля» було написано: «не забути цього разу».