Глава 16

⋯ Влада ⋯

От мені цікаво… Чи помирав вже хтось від внутрішнього емоційного вибуху? Чи це я така особлива?

Посто інакше я не могла пояснити той факт, що опинилася в раю. Або ж у найпрекраснішому зі снів. 

О, може, я знепритомніла?

Коротше, я ладна була повірити в будь-що, але тільки не в те, що Тимур дійсно в реальності міг цілувати й притискати мене до себе так, наче довкола вирував нищівний шторм, а я — його єдиний рятувальний човен.

Такого просто не могло бути.

Не могло бути, щоб ці губи з такою відчайдушною насолодою досліджували мій рот і шию. Не могло бути, щоб ці трохи шорсткі руки блукали моїм тілом так, ніби воно по праву належить лише їм. Не могло бути, щоб цей ледь стримуваний стогін, який я почула не від себе, був справжнім.

Але байдуже.

Рай, марення, та нехай хоч галюцинація. Я все одно щиро насолоджувалася цією крихітною миттю примарного щастя.

— Гей, я знаю, що ви там! Виходьте! — ніби з-під товщі води долинув до мене підозріло знайомий голос.

Невже мене реанімують чи приводять до тями ?

Ну-у-у, ні!

Ще хоч хвилинку дайте!

— Владо, не змушуй вагітну жінку виламувати двері!

Тимур із мого видіння теж почув це. Він завмер, а тоді, наче раптово отямившись, різко відсторонився. Кілька секунд його погляд залишався п’янким і затуманеним бажанням. А потім… у ньому спалахнуло усвідомлення. І жах. І жаль.

Трясця. Уві сні все мало б бути інакше. Він не повинен був… шкодувати.

— Нам краще відчинити, — пошепки промовив він.

Його рука востаннє, майже невагомо, ковзнула по моєму стану, перш ніж він остаточно розвернувся і потягнувся до замка. 

— Нарешті! — видихнула Мілана, проштовхуючись усередину.

Зупинившись, вона обвела нас із Тимуром скануючим поглядом, а потім несподівано рвонула вперед і стиснула мене в таких міцних обіймах, що, по-перше, я ледь не задихнулася, а по-друге — остаточно зрозуміла, що я таки в реальності. У тій самій зламаній реальності, яка прямо зараз, здається, готує мене до втрати… друга. Мій погляд ковзнув по відстороненому профілю Тимура, і серце болісно стиснулося.

— Ти не заслуговувала це все чути, мала, — прошепотіла сестра мені у вухо, повертаючи до іншої проблеми. — Вона не мала права розмовляти з тобою в такому тоні і казати такі жахливі речі.

Я знову згадала про маму і знову відчула себе найгівнянішою донькою у світі.

— Я туди не повернусь. Вибач, але я не можу, — відповіла, сховавши обличчя на її плечі.

— Ніхто туди не повернеться, — безапеляційно відрізала Мілана. — Поки вона не почне поводитися як нормальна матір, нам там місця немає. 

Я відсторонилася і ошелешено витріщилася на сестру. 

— Нам? Ні, ти не повинна через мене…

— Повинна! Я й так надто довго мовчала і намагалася виправдати її поведінку. Але з мене досить.

— Довго ж до тебе доходило… — буркнув хтось збоку.

Хтось — це Тимур. Але я не змогла знайти у собі сил подивитися на нього.

— Замовкни, Мазуре. Твоєї думки ніхто не питає, — відгаркнулася Мілана, а потім знову зосередилася на мені і важко зітхнула: — Але до мене дійсно довго доходило. Я все думала, що… що…

— Все добре, — зупинила її, м'яко торкнувшись руки. — Тобі не можна нервувати, тому не бери близько до серця.

— Я все взяв! — з’явився у дверях Лев з речами Мілани. — Можемо йти.

— Нарешті! — вигукнула сестра, а потім підхопила мене за руку і потягнула геть.

Мама проводити нас не вийшла. І слава Богу, якщо чесно. Тому ми швидко, майже по-злодійськи взулися, вийшли з будинку і двору, а щойно за нами клацнула важка металева хвіртка, полегшено видихнули, остаточно покинувши “ворожу” територію.

Ми з Міланою йшли трохи попереду, а Лев із Тимуром — позаду. До слова, я досі не дивилася на кращого друга. Не могла. І Мілана це, звісно, помітила.

— Що там сталося, в туалеті? — запитала вона, навмисно пришвидшивши крок, щоб збільшити дистанцію між нами та хлопцями.

— Не розумію, про що ти говориш, — нервово відмахнулася я.

— Я бачила вас двох. І між вами точно щось відбулося.

— Мілано…

— Якщо не готова — не кажи. Але не бреши мені.

— Гаразд, — тихо промовила я, похитавши головою. — Коли розберуся сама — все розповім.

Бо наразі я взагалі не розуміла, що буде далі.

— Ось так краще, — з ледь помітною перемогою в очах всміхнулася сестра. — Для довідки, мені він все ще не подобається, але якщо у вас…

— Мілано, не треба, — благально попросила я.

— Мовчу-мовчу.

Ми нарешті дійшли до їхньої автівки і зупинилися.