15.2

В будинку стало ще більш гнітючо. Тобто сам інтер'єр був цілком звичайним, навіть затишним — у стилі "а-ля невмируща класика" з масивними меблями та теплим світлом. Але до приїзду Мілани з Левом простір між нами та подружжям Заруцьких заповнювала така напружена тиша, що, здавалося, від найменшої іскри все могло просто вибухнути.

Загалом, ці до-о-о-овгі двадцять хвилин здалися нам вічністю. Потім, коли ми були у повному складі, стало легше, але, правду кажучи, ефект тривав недовго.

— Уявляєте, лікар каже, що я можу їхати додому, бо мої аналізи ідеальні, а цей... — розповідала Мілана, всім своїм виглядом випромінюючи обурення, і тикала виделкою в бік чоловіка, — намагався переконати, що мені таки краще залишитися на збереженні.

— Він просто хвилюється, — спробувала захистити зятя Влада.

— Квочка він справжня! — обурилася її сестра, закочуючи очі.

— Та вже швидше півень, — додав я, не втримавшись від коментаря, спостерігаючи за збентеженим Левом.

— Це якийсь збочений вияв чоловічої солідарності, Мазур? — Мілана різко перевела погляд на мене, примруживши очі з помітним викликом.

Насправді, мені подобалася ця дівчина. Ну, суто по-людськи. В ній був сталевий стрижень, і що найголовніше — вона дійсно щиро любила Владку. Проте до мене в неї почуття діаметрально протилежні. І якщо перші роки нашого знайомства я ще намагався якось з нею поладнати, то зараз чітко усвідомив, що найкраще нам вдається підтримувати ось такі стримано-підкольні перегукування. Це був наш спосіб більш-менш мирного співіснування.

— Звичайна констатація факту, — промовив я, безтурботно усміхаючись.

— До речі, а хіба хоч хтось із керівництва у твоїй фірмі не повинен був залишитися на місці? — не забарилася з відповіддю вона, натякаючи, що я тут відверто зайвий.

— Не в моїй, а в нашій. У нас із Владою серйозна спільна справа, — спершу виправив її, та продовжити думку не зміг.

Мене перебив легкий смішок мами Влади.

— Я вас прошу, друкування листівок "серйозною" справою точно назвати складно, — поблажливо протягнула Марина Владиславівна, промокаючи губи серветкою. — Влада краще б думала про свої роки, а не про якусь там чужу мрію за сотні кілометрів від дому.

Твою ж... І знову вона...

— А що не так з моїми роками? — повільно уточнила Влада, сильніше стискаючи виделку у руці.

— Те, що ти досі сама, моя люба. Робота тобі сім’ю не подарує. Та й хто захоче бути з дівчиною, яка живе... з іншим чоловіком? Це нонсенс! — кинула мати, зневажливо зиркнувши у мій бік, ніби я був порожнім місцем.

І це було надто жорстко.

— Але робота дарує мені незалежність і свободу вибору, мамо. Наразі це для мене найголовніше. І з ким жити — обиратиму я сама, — стримано відреагувала Влада.

— Все як завжди... Мілано, може хоч в тебе вийде достукатися до неї? Ти ж теж казала, що їй нíчого там робити, — вона спробувала знайти союзницю, майстерно перекидаючи відповідальність.

— Мамо! — вигукнула Мілана, шоковано вирячившись на матір.

Схоже, частка правди у словах пані Марини була, але вона безсоромно видала її так, щоб це прозвучало максимально їй вигідно.

— Що? Я просто хочу, щоб моя молодша донька повернулася додому. Тим більше тобі скоро потрібна буде допомога з малим, а якщо не рідня, то хто ще допоможе?

— Тобто, ти хочеш, щоб я кинула роботу і своє життя, аби стати нянькою у Мілани? — з неприхованою образою запитала Влада. — Класна перспектива, мамо. Дякую!

— Знову ти мої слова перекручуєш, Владиславо, — “втомлено” видихнула та у відповідь.

— Марино, можливо, цю розмову залишимо на потім? — обережно запропонував її чоловік, черговий раз демонструючи те, що він, ем, має трохи амебний характер. Або ж не трохи.

І ні, я зовсім не маю на увазі, що він мусив грубо затикати рот своїй жінці, однак… Гаразд, не буду підбирати слів. У цій конкретній ситуації краще б він таки стукнув кулаком по столу і заткнув їй рот. Заслужила.

— Ми бачимо її раз у рік, то коли нам ще розмовляти? — відмахнулася від нього дружина.

— Здається, ми тут зібрались не заради обговорення мого життя, — Влада спробувала закрити тему. — За тебе, Мілано! — продовжила, підіймаючи келих з червоним вином і одним махом випиваючи його.

Ага, ми маємо передкритичну фазу. Скоро доведеться тікати.

— Дякую, мала, — відповіла їй сестра з кривуватою посмішкою. — Мамо, дуже смачна риба. Це ж за бабусиним рецептом, так? Тільки тобі вдається з такою точністю його відтворити.

— Справді? А ти не намагалася його повторити? — із щирою зацікавленістю запитав я у Влади, нахилившись ближче до неї. — Не вірю, що ти не можеш щось приготувати.

Я просто на тисячу відсотків був упевнений, що Ваврук здатна впоратися з будь-яким рецептом. Ба більше, вона ще й покращить його.

— А вона й не намагалася. Я ж кажу, Тимуре, їй просто начхати на свою родину, — холоднокровно вставила свої "п’ять копійок" Марина Владиславівна, знову намагаючись вивести доньку на емоції.