Глава 15

⋯ Тимур ⋯

— Мені терміново потрібно в душ, розбереш все без мене? Там тільки холодильник треба увімкнути, — втомлено промовила до мене Влада, притулившись спиною до холодної стіни передпокою і прикривши очі.

Ми щойно приїхали в її квартиру, яка пустує, відколи ми з’їхалися. І я був тут достатньо разів, щоб знати, де що лежить і як що вмикається, тож справді міг сам впоратися.

— Не переймайся, я все влаштую, — відповів, заспокійливо усміхнувшись.

— Там твої речі в шафі, можеш переодягнутися.

— Речі? Я тут щось залишав? — уточнив, щиро здивувавшись, бо взагалі не пам'ятав за собою такого гріха.

— Ти постійно тут щось залишав, — вона звично закотила очі. — Там пів шафи твого мотлоху. Щоправда, іноді я щось використовувала як домашній одяг, тому… — у неї мило почервоніли щоки, видаючи її збентеження.

— Без питань. Виходить, це тепер твої речі, а я їх лише позичаю.

— Не треба аж такого драматизму, — пирхнула вона.

— Йди вже в душ, привласнювачко чужого одягу.

— Ти нестерпний, — жартівливо кинула вона, похитавши головою, і нарешті почовгала в бік ванної.

Приємно, що поки між нами все знову добре. Однак було б величезною помилкою, та й просто самообманом з мого боку вважати, що проблем більше не існує. Вони нікуди не зникли, але ми подумаємо про них трохи пізніше.

Відігнавши ці думки, я заніс пакети на кухню, увімкнув холодильник, а тоді поліз у шафу і справді знайшов там свої старі сірі шорти та розтягнуту спортивну майку. Переодягнувшись, став варганити нам щось типу обіду. Нічого пафосного — звичайні макарони з куркою, щедро засипані сиром. Але пахло так, що можна було збожеволіти. Коли Влада з’явилася на порозі кухні — у м'якій піжамі і з вологим, розпущеним волоссям, від якого тягнувся шлейф її ванільного шампуню, — вона мало не облизувалася, дивлячись на тарілки.

— Ти найкращий, — пробубніла вона, вмощуючись за столом і одразу тягнучись до виделки.

— Головне, ніколи не забувай про це, Ваврук, — задоволено відповів, сідаючи навпроти і спостерігаючи, як вона їсть. — Тобі вже легше? Заспокоїлася?

Вона повільно кивнула.

— Я навіть сама не знаю, що на мене найшло. Зазвичай я дію більш раціонально, а тут… Сьогодні явно не мій день.

— Була серйозна причина, щоб втратити свою раціональність, тож не лай себе.

— Можливо, — Влада важко зітхнула. — Хоча, якщо бути відвертою, я сама не знала, наскільки я скучила за домом, поки не приїхала сюди.

Я усміхнувся, але губи звело від невидимої гіркоти. Було б дивно і надто наївно вважати, що за рік нашого спільного життя вона звикне називати єдиним домом ту нашу квартирку, але… Зрештою, можливо, так і краще. Їй буде легше все залишати, коли прийде час.

— Пропоную зараз відпочити, а потім піти прогулятися. Що скажеш? Спробуємо реабілітувати цей день.

Вона не відповіла, оскільки десь далеко почувся дзвінок її мобільного.

— Вибач, я зараз повернуся, — відповіла і схвильовано вибігла з кухні.

Мені ж залишилося лише смиренно чекати. 

І я чекав. 

Цілих п’ять хвилин, а потім Влада повернулася до мене, але вона була іншою. На її блідому обличчі було таке… гм, як це правильно описати. Суміш розчарування і тихої приреченості? Певно, щось на кшталт цього.

— Мілану все ж відпустили додому, — повідомила вона, сідаючи.

— І-і-і-і… ми цьому не раді?

— Раді. Але не раді, що через це вечеря у мами переноситься на сьогодні.

Оу…

— То це твоя мама дзвонила?

— Ага.

— Ну-у-у, подивись на це з іншого боку — сьогодні відбудемо і забудемо, — спробував її підбадьорити.

Проте це мало допомогло. І я міг її зрозуміти. У неї стосунки з матір’ю ще “тепліші”, ніж у мене зі старим. А це… коротше, я її прекрасно розумів.

— Ага, — ще більш пригнічено видихнула вона.

— А чому Мілану відпустили?

— Думаєш, мені повідомили? — нервово фиркнула Влада. — Просто поставили перед фактом. А тепер, якщо я сама зателефоную сестрі, вона дізнається про "сюрприз".

— Яким чином? — не зрозумів логіку.

— Бо ми з мамою так просто не зідзвонюємося, тож могли говорити тільки щодо якоїсь справи. А знаючи Мілану, вона одразу про все здогадається.

Я все одно не дуже вловив зв'язок, але якщо Влада каже, отже, так і є.

— То коли нам потрібно бути у твоєї мами?

Подруга невдоволено скривилася, і в ту ж мить мені дико захотілося просто замкнути двері і не пустити її нікуди. Тупо, щоб не бачити її в такому зламаному стані. І щоб ніхто більше не смів її засмучувати. На секунду цей порив був настільки сильним, що я просто ледь стримався.

Але... по-перше, я не мав такого права. По-друге, Влада — не та дівчина, якій можна щось наказувати чи забороняти. А по-третє, я не псих, щоб так по-аб’юзерськи вчиняти, хоч внутрішній демон і вимагав діяти радикально... з благородних, звісно, міркувань.