14.1

Коли за хвилину двері знову відчинилися, я думала, це хлопці щось забули. Однак в палату зайшли не вони, а мама з Богданом.

— Владо? А ти ще тут навіщо? — з ноткою обурення запитала моя “найрідніша”.

— І я тебе рада бачити, мамо, — відповіла, не стримавши кривої посмішки.

Наші стосунки з мамою… ем, вони стерпні, але тільки коли ми перебуваємо на відстані. І спілкуємося повідомленнями. В інших випадках все, м’яко кажучи, складно.

— Звісно, я теж рада тебе бачити, — “виправилася” вона і підійшла ближче. — Ось, люба, я принесла тобі пончиків і сік, але скоро привезуть повноцінний обід з твого улюбленого ресторану, щоб ти нормально поїла, — звернулася вона набагато тепліше до Мілани.

І так, от у них зі стосунками проблем ніколи не було.

— Привіт, — промовив до мене мамин чоловік.

Я усміхнулася і помахала йому у відповідь.

Богдан — непогана людина. Але через певні дії своєї матері, я так і не змогла почати вважати його частиною сім’ї. Ні, ну я принаймні вже навчилася бути з ним привітною, а ось в підлітковому віці взагалі певний час удавала, що його не існує.

— А куди Левчик з Тимуром поїхали? — спитала мама, але не в мене, звісно.

Тимура вона знала, але, скажімо, заочно. Я ніколи не прагнула її тісно знайомити зі своїми друзями, і навіть Мазур не став виключенням.

— Лев має забрати мої речі, а також приїхати вже на нашій машині, — пояснила Мілана, попереджувально зиркаючи в мій бік.

Вочевидь, вона намагалася послати мені чіткий сигнал, щоб я не поводилася “по-дитячому”. А я що? Не я тут головний тригер.

— Зрозуміла, — відповіла вона їй, і в кімнаті запала тиша.

— Уявляєш, Лев і малій встиг розпатякати про швидку, поки я не бачила, а вона взяла і зірвалася сюди, — продовжила сестра, намагаючись розрядити атмосферу.

— Що ж, мене тішить, що хоч здоров’я Мілани для тебе важливіше, ніж робота, Владиславо, — відреагувала мама.

Таким чином вона натякала на те, що я не приїхала на святкування ювілею Богдана декілька тижнів тому. Я тоді наплела, що дуже зайнята по роботі, а насправді ж не мала ніякого бажання святкувати день народження другого маминого чоловіка. День народження, який, можете собі уявити, збігався з днем народження її першого чоловіка — мого тата, який трагічно загинув дванадцять років тому.

І ні, не думайте, що в мене якісь дитячі ревнощі чи щось типу того. Я б абсолютно нормально сприйняла б Богдана, якби колись не дізналася, що мама почала з ним бути ще до смерті тата…

— Мамо, не починай, — почула я тихе від сестри.

— Все добре, — голосно запевнила я її. — Здоров’я Мілани завжди буде для мене на першому місці, мамо, — додала уїдливо.

— Ми раді тебе бачити, Владо. Як ти? На роботі все добре? — це вже запитав Богдан, підійшовши до нас ближче.

Схоже, він теж вирішив спробувати покращити загальний настрій.

— Все чудово, — відповіла, усміхнувшись. — Намагаємося розвиватися потихеньку.

— Ти дуже скромна, мала, — сказала Мілана, закотивши очі. — Я слідкую за вами в інсті, тому знаю, які ви насправді круті.

— Але мова зараз не про мене, — відповіла, зашарівшись. — Краще розкажи нормально, що взагалі сталося.

Якимось дивом далі ми всі зосередилися на нашій “кризі”, і це згладило всі кути. Щоправда, з мамою я все одно намагалася не говорити напряму, але те, що ми не сварилися — це вже було добре.

***

За пів години в лікарню повернулися хлопці, а разом з ними в палату зайшов і лікар, який ввічливо попросив, щоб всі, крім, власне, молодої сім’ї Сороцьких, закінчили свій візит.

— Я прийду завтра, — пообіцяла сестрі, обійнявши її.

— Та чого ти будеш заради мене їхати стільки кілометрів туди-сюди? — відповіла вона. — Все ж добре. Я ж здорова!

— Я й не буду їхати, — знизала плечима. — Тут сьогодні переночую, а завтра навідаюся до тебе зранку, окей?

— Це зайве, але не буду удавати, що не рада провести з тобою більше часу.

Я підморгнула їй на прощання, і ми з Тимуром разом вийшли в коридор.

— То ми залишаємося? — раптом уточнив він, ошелешивши мене.

— Ми? — перепитала, ніяковіючи.

— Ми. Чи маєш щось проти?

Взагалі-то так. Чи ні. Чи… та не знаю я!

— Я тебе привіз, я й відвезу, зрозуміла, Ваврук? — продовжив він, не чекаючи моєї відповіді. І тон його був безкомпромісним. Чи, можливо, це я собі так вигадала, бо насправді не бажала, щоб він їхав.

Коротше, не знаю, що б я в результаті відповіла, адже нашу розмову перервала мама, яка теж вийшла з палати слідом за нами.

Чорт, треба було швидше йти звідси.

— Я завтра організую вечерю-сюрприз для Мілани, коли її випишуть. Ти будеш? — зненацька звернулася вона до мене, коли я вже подумки молилася, щоб вона просто мовчки пройшла повз.