Глава 14

⋯ Влада ⋯

— Владко, не накручуй себе, — пробурмотів поряд Тимур, не відриваючи погляду від дороги. Він впевнено вів авто в напрямку мого рідного міста, поки я марно намагалася вгамувати дрібне тремтіння в руках.

До речі, я все ще до кінця не могла повірити, що він справді був поруч. Що його присутність — це реальність, а не чергова фантазія (читайте: галюцинація) мого виснаженого, стривоженого мозку.

— Я не накручую, — відповіла, важко видихнувши.

Але я таки накручувала. Ба більше, саме зараз моя уява послужливо розгортала на внутрішньому екрані чи не найгірші варіанти розвитку подій.

— Впевнений, ти вже встигла в голові тисячу жахливих сценаріїв прожити, — сказав Тимур і… мав рацію.

Він надто добре мене знав...

— А що, як…

— Владо, — він потягнувся і неочікувано накрив мою руку своєю, — не треба ніяких “а що, як”, окей? Скоро ми приїдемо, і ти на власні очі переконаєшся, що все добре. 

Звісно, мені варто було одразу ж вирвати свою руку, відсторонитися, але я… не знайшла в собі сил цього зробити.

— Але ти не можеш цього знати напевно.

— Згоден, але… ніхто не може заборонити мені вірити і надсилати у всесвіт позитивні афірмації, — відповів він, а його великий палець почав повільно погладжувати тильну сторону моєї долоні, викликаючи в мене зрадливі мурашки.

— Афірмації? — я не втримала нервового смішку, кинувши на нього здивований погляд. 

— Так, я знаю, що це таке. Уявляєш, всезнайко? Я не тупий, — куточок його губ смикнувся в напівусмішці.

— Я знаю, що ти не тупий, — промовила, закотивши очі.

Руку все ще не витягнула. І за це мене Аврора прибила б, проте… до біса плани і правила. Не до них зараз.

***

Решта шляху пройшла в тиші. Тимур й далі не відпускав мою руку, міцно тримаючи її у своїй, а я чесно-чесно намагалася не думати про погане. Виходило кепсько, але я старалася.

Мазур, щоправда, зробив ще декілька спроб відволікти мене якимись історіями, але я була не в стані підтримувати розмову. Мені просто потрібно було побачити мою сестру та племінника цілими й неушкодженими, а потім знову можна жити.

— Слава Богу, — прошепотіла, коли ми нарешті проїхали знак з назвою мого міста.

— І ніякої вдячності водієві, — трагічно видихнув Тимур і лукаво підморгнув мені.

— Я… — одразу ж занервувала, почавши підбирати правильні слова.

— Я жартую, Владко, — вже м'якше усміхнувся він. — За таке мені дякувати точно не треба.

— Але я вдячна, — тихо відповіла, прочистивши раптом пересохле горло.

Після цих слів я акуратно забрала руку. Ось тільки холод, що миттєво обійняв мою шкіру, виявився надто неприємним. Захотілося назад повернути її у надійне тепло, але — але.

— Лев повідомив, куди саме поклали Мілану? — запитав Тимур, плавно повертаючи на знайому вулицю, де знаходилася лікарня.

— Ні. І не відповідає на повідомлення, — похмуро констатувала я, вкотре марно оновивши месенджер.

— Може, набереш його?

— А що, як я відірву його від чогось важливого? Чи заважу лікарям? Ні, я краще в когось запитаю на місці і сама їх знайду.

— Моя типова Влада, — зітхнув Тимур.

І мені б варто було замислитися над цією фразою, над цим його “моя”, але щойно з-за дерев виринула сіра будівля лікарні — мій мозок остаточно вимкнувся. Єдине, на що я була здатна — якось дочекатися зупинки і потім чимдуж бігти вперед до приймального відділення.

— Не знав, що ти вмієш так швидко бігати на підборах, — захекано промовив Тимур, наздогнавши мене.

— Ти знав, — машинально буркнула і почала шукати в порожньому холі хоч якогось працівника, щоб дізнатися потрібну мені інформацію.

— Але вже забув, — десь на фоні іронічно відгукнувся Тимур, а потім його голос різко змінився на діловий: — Добрий день, ми б хотіли дізнатися…

Я стрімко обернулася і побачила, що він звертався до жінки в медичному костюмі, яка стояла біля входу в якийсь боковий коридор.

І як я сама її не помітила?

— Вітаю! — майже викрикнула я і буквально підлетіла до неї. — Сюди привезли мою вагітну сестру, нещодавно, але я не знаю… тобто… де вона… — я нервувала, і через це слова плуталися, не бажаючи складатися в нормальне речення.

— Перепрошую, ви не підкажете, де зазвичай приймають тих, кого привезла швидка? — спокійно перебив мене Тимур, майстерно беручи ситуацію під свій контроль.

— Вам прямо і потім одразу наліво, — жінка вказала напрямок. — Там буде реєстратура, запитайте у дівчат.

— Дуже дякую! — вигукнула я вже на ходу.

Реєстратуру ми знайшли швидко, і там мене направили на третій поверх, а от далі… Боже, мені здалося, що минула ціла вічність, поки я воювала з бахілами, а Тимур натягував на свої широкі плечі безглуздий синій халат, перш ніж нас нарешті пустили всередину відділення.