Глава 12

⋯ Тимур ⋯

— Ой, та пішов ти! — пробурмотів я крізь зціплені зуби, відкидаючи вбік телефон.

— Я?! Тіме, ти нормальний? — щиро здивувався Демид. Він рвучко повернув до мене голову, ледь не випустивши з рук геймпад.

— Не ти, — закотив я очі й важко відкинувся на спинку крісла, потираючи пальцями перенісся. — Абраменко, який надіслав мені свій файл з “покращеннями” для компанії.

Геній бісовий.

— Ну, ти сам його найняв, — знизав плечима друг. — Тож у всіх своїх проблемах можеш звинувачувати лише себе.

— Якби я хотів вислухати докори — розповів би все Арту, а не тобі, — відповів, не приховуючи роздратування.

Демид завжди був серед нас трьох найбільш емпатичним, так би мовити. А ще він зазвичай вмів просто вислухати, не намагаючись лізти в душу глибше, ніж треба.

— Цього разу наші з ним думки сходяться, — незворушно відповів він. — До речі, Самборський десь скоро має підійти.

— Він не з Аві?

Це було дивно. 

Не хочу жалітися, але останнім часом Самборського ми бачили рідко. Він був або на роботі, або з Авророю. І не те щоб я його засуджував, але цей хлопець відверто забивав на нас.

— Сьогодні ні, у неї якісь інші плани.

— Зрозумів. Ну, окей.

— Отож, ти навіть не переглянеш, що там пропонує Артем? — запитав Дем, паралельно обираючи собі на телевізорі героя в Мортал Комбат.

— Я зараз нічого від нього адекватно не зможу сприйняти, тож не бачу сенсу.

— З Владкою ти теж не збираєшся про нього говорити?

— І що я скажу їй? — я нервово повів плечима. — Вона сама була не в захваті від нього, а тепер… Не знаю. Я все ще сподіваюся, що це була якась помилка.

Саме так. Їхній спільний обід просто зобов’язаний бути помилкою. Інакше й бути не може.

— Або ж вона погодилася на його пропозицію і тепер намагається викликати у тебе ревнощі. О, і в неї виходить, до слова, — гиготнув друг.

Про це думати точно не хотілося. Адже якщо вона погодилася — справи ще гірші, ніж я міг собі уявити.

— Не виходить! — гаркнув я. — Я просто хвилююся за неї.

— Або ж ти хвилюєшся, що під час цієї гри вона закохається в Артема.

— Ні, — всміхнувся я, хоча серце на мить завмерло. — Він точно не у її смаку. 

— Не знаю, Тіме. Всі ми дорослішаємо, смаки змінюються.

— Я не зрозумів, чого ти від мене зараз…

Гучний і неприємний звук цвірінькання пташки не дав мені закінчити фразу.

— А ось і підкріплення, — підморгнув Демид, відкладаючи джойстик і неквапливо підіймаючись з дивана. — Впевнений, зараз Арт промиє тобі мізки ще краще, ніж я. У нього досвіду більше.

— Деме, — зупинив я його. — Я поки… — чорт, це було складно. — Нехай це поки залишиться між нами, окей?

— Це дитячий садок, Тимуре, — зітхнув він, скуйовджуючи своє вже задовге волосся, в якому, здається, з’явилося ще більше висвітлених пасм.

— Ну, я не бачу нічого поганого в тому, щоб не вбивати свою внутрішню дитину, — криво посміхнувся я, повівши плечем. — Серйозно, — додав після цього. — Я вже й так пожалкував, що тобі розповів.

— Просто ти не міг встояти перед моєю природною чарівністю, — в’їдливо, але без злоби парирував Демид.

— То ми домовились?

Він на мить затримався біля дверей, міряючи мене уважним поглядом.

— Хоч я й не згоден з тобою, але це твоє право — мати свої таємниці. Тільки от наостанок…

— Що ще? — я мимоволі напружився.

— Якщо хочеш знати мою чесну думку… А знаєш, навіть якщо не хочеш, я все одно скажу. Ти ідіот, Тимуре. Тобі давно потрібно було нормально поговорити з Владою і зізнатися у своїх почуттях. А цією грою в мовчанку ти лише завдаєш болю і собі, і їй. 

— Між нами лише дружба, — заперечливо захитав головою.

Іншого я не міг їй запропонувати. Вона гідна кращого, ніж те, що отримала б зі мною, якби я начхав на все й егоїстично змусив її бути зі мною.

— Кажу ж, ідіот, — зітхнув Демид і нарешті пішов відчиняти двері.

***

— Гей, я вдома! — гукнув я, щойно переступив поріг нашої з Владою квартири, паралельно стягуючи кросівки.

Але у відповідь була якась тяжка тиша.

— Владко? — покликав ще раз і поставив на комод її улюблений грильяжний торт, який мав трохи розрядити атмосферу між нами.

Проте вдома було порожньо, і це мене неабияк напружило.

Моя дорога подруга сьогодні рано втекла з офісу, про що я взагалі дізнався від Марти. А тепер на годиннику пів на дев’яту, а я й гадки не мав, де вона поділася. Звісно, я одразу спробував додзвонитися до неї, але мене жорстко проігнорували. І мене точно почала б накривати паніка, якби десь за хвилин десять мені не прийшло повідомлення, що вона сьогодні залишається на ніч в Аврори.