Глава 11

— Ну… здається, це все, — видихнула я, потягнувшись за своїм келихом, аби хоч трохи промочити пересохле від хвилювання горло.

Розповідати Аврорі про те, що сталося сьогодні за обідом і ввечері в п’ятницю — це було складно. Та намагатися зберігати при цьому незворушний вигляд, щоб не видати свою заплутаність у почуттях (яка, між іншим, вийшла на якийсь новий, вже неземний рівень) — було ще складніше.

— Гм-м-м, — мугикнула Аві, подивившись на мене з прискіпливим примруженням.

— “Гм”? І що це означає?

— Це означає, що я думаю.

— І що саме ти думаєш?

Так, я була надто нетерплячою, але мені необхідно було продовжувати розмовляти, щоб не почати знову безжально копатися у власній голові.

— Думаю, що складний шлях ти собі обрала, подруго, — промовила Аврора. Наштовхнувшись на мій запитальний погляд, вона продовжила: — Френдзона — дуже кепська штука.

Я зашарілася. І мені стало настільки ніяково, що я аж на мить пошкодувала про свою відвертість.

— Але, — раптом продовжила вона більш зібраним тоном, — після твоєї розповіді я тепер не впевнена, що все настільки однозначно.

Потім Аві задумливо потерла підборіддя, і я зрозуміла, що вона не закінчила — просто міркувала, як правильніше озвучити свої думки. Все в кращих традиціях природжених адвокатів.

— Слухай, ти ж теж вважаєш, що це дивно — те, що вони обоє з’явилися в тому ресторані? — як я й гадала, її мозок уже працював на повну. — Не буває таких збігів.

— Це справді дивно, — погодилася я. — Але, з іншого боку, ресторан не надто далеко від офісу. Тимур просто мене побачив і зайшов, а Артем… я його не знаю, але можу припустити, що такі місця в його стилі.

— І все ж це підозріло, — не здавалася подруга, легенько барабанячи пальцями по столу. 

— Гаразд, якщо навіть підозріло, то що це нам дає?

— Я поки не знаю, але залишати це без уваги точно не варто.

— Якщо чесно, я вже й сама думала, що треба просто відверто поговорити з Тимуром, однак… — зізналася я, але зненацька не змогла вирішити, як чіткіше описати свої сумніви.

— Це Мурчик, і якої від нього реакції чекати цього разу — загадка, еге ж? — дуже влучно закінчила замість мене Аврора.

— Ти ніби думки мої читаєш, — відповіла, відчуваючи, як вуста самі розтягуються в усмішку.

— Я просто спостережлива і добре знаю вас обох, — усміхнулася вона у відповідь.

— І що мені тоді робити? — запитала майже з відчаєм. — Я не зможу просто повернутися додому й удати, наче нічого не чула.

— По-перше, ти сьогодні можеш залишитися тут, це дозволить відтермінувати момент вашої розмови.

Мала боягузка всередині мене аж заплескала в долоні, миттєво підтримавши цей рятівний план втечі. 

— А по-друге?

— У мене є одна ідея, яка… тобі не сподобається, — змовницьки повідомила Аві, і від її інтонації мені стало трохи страшно.

— І що ж це за ідея така?

— Розкажу, але спершу нам треба вирішити ще одну річ.

Тут я напружилася ще сильніше, адже Лаврецька сказала це якось надто серйозно.

— Що саме? — уточнила, мимоволі стиснувши пальці.

Подруга зробила паузу, ніби дуже ретельно підбирала наступні слова, але потім... ошелешила мене питанням, яке вибило дух і змусило застигнути:

— Владо, наскільки сильні в тебе почуття до Тимура? Ти кохаєш його?

— Кохаю? — прохрипіла, коли за декілька секунд змусила себе знову дихати. — Я… Ми…

Чорт, це було так складно пояснити.

Та зрештою я вирішила не брехати ні собі, ні Аврорі.

— Я не хочу його кохати, — відповіла, заплющивши очі.

Це була щира правда. Я тікала від почуттів до нього вже дуже багато років, намагалася бути з іншими, але… це як хвороба, яку ти долаєш, однак потім раптово трапляється рецидив. І я вже сама страшенно втомилася від цього нескінченного кола.

— Ох, моя люба. Якби ж ми тільки могли обирати, кого кохати, — м’яко прошепотіла Аврора, підсідаючи ближче й тепло обіймаючи мене за плечі. — І ти ніколи не казала йому про свої почуття?

— Ти що! Ні, звісно ж! — вигукнула я. — Певний час я навіть була переконана, що ці дитячі почуття пройшли. А потім ми почали жити разом…

Так, все пішло коту під хвіст, коли ми з’їхалися. Бачити його раз на тиждень чи навіть місяць — це одне діло, але кожного дня? Моє зрадливе серце просто не витримало. 

— Гаразд, — Аві ледь відсторонилася. — А він?

— Що він?

— Може, у нього теж є почуття, які він ховає?

— Тимур і ховає? Пф-ф-ф, — награно засміялася я. — Він не вміє брехати.

Принаймні до сьогоднішнього дня я була в цьому переконана.

— А я ось не впевнена, — сказала Аві, щедро “підгодувавши” мої сумніви. — Згадай, він для нас з Артом зробив купу всього, і все це мовчки, за нашими спинами. І нехай я його тоді майже не знала, але ж Артур, з яким вони нерозлийвода, теж не одразу розколов його.