Глава 10

— Аві, не хочеш разом пообідати? — видихнула в слухавку, щойно гудки змінилися голосом подруги.

Після розмови з Тимуром усередині все ще вирував неприємний осад, тож мені життєво необхідно було виговоритися людині. І наразі я могла уявити на цю роль лише Аврору.

— Чорт, я вже пообіцяла Арту поїхати з ним до Уляни, — засмучено відповіла вона. — Хоча… давай я все скасу…

— Ні, навіть не думай, — не дала їй договорити. — Їдь, все добре.

— Якийсь в тебе підозріло сумний голос, Ві. Може, все ж зустрінемося? Або ввечері до мене приїжджай, я Самборського на ніч виселю.

— Голос? — нервово пирхнула я. — Все в мене добре з голосом.

— Ага, спробуй когось іншого намахати, — відповіла Аві, і я вже прямо бачила, як вона скептично закочує очі. — Коротше, сьома вечора — я тебе чекаю.

— Я не хочу псувати вам плани, — мляво заперечила я.

— Ві, не починай. Все, до зустрічі. Не приїдеш — сама приїду і заберу тебе. І так, цього разу я буду їхати далеко не повільно. Щоб знала, як сперечатися зі мною.

— Домовилися, я буду вчасно — полегшено зітхнула я.

— Ой, дарма, подруго, — прицмокнула вона. — Але нічого, я ще навчу тебе кайфувати від швидкості.

— Арту привіт передавай, — відповіла, усміхнувшись.

— А ти Мурчику, — легко промовила вона, і мій настрій знову погіршився.

— Гаразд, передам, — швидко протараторила, щоб Аврора нічого не запідозрила, і скинула виклик.

Що ж, варіант із цією компанією відпав, а іншого я не дуже-то й хотіла. Тому мною було офіційно прийнято рішення піти обідати саменькій.

Підхопивши сумку, я нарешті вийшла на вулицю і з насолодою вдихнула повітря, яке вже було буквально просочене літом. Пахло нагрітим асфальтом та солодкуватим цвітом дерев. І хоч формально мою улюблену пору року треба було ще трішечки почекати, та сонце вже припікало, приємно зігріваючи шкіру та змушуючи мружитися. 

Я неспішно прогулювалася вулицею, перебираючи в голові варіанти, де б провести наступну годину. Найближче кафе, що так полюбилося нам з Тимуром, оминула навмисно — не вистачало ще натрапити на нього. Замість цього рушила до нового ресторанчика в італійському стилі, що причаївся одразу біля нещодавно відреставрованого скверика. 

Столик обрала на літній терасі й тільки-но хотіла покликати офіціанта, щоб зробити замовлення, як повз ресторан пройшов мій партнер.

Чесно кажучи, я помітила його завчасно — його розкуту ходу взагалі важко було з кимось сплутати. І замість того, щоб поводитися як доросла, адекватна людина, я інстинктивно втиснулася в плетений диванчик, намагаючись злитися з гігантським вазоном, що стояв поруч. 

Власне, спершу я свято вірила, що мій геніальний план спрацював. Однак за декілька секунд Тимур позадкував і зупинився точнісінько навпроти моєї “схованки”.

— Дивись-но, схоже, нам сьогодні таки доля разом пообідати, — весело прогомонів, обпираючись ліктями на дерев’яну основу паркану тераси. І не встигла я щось відповісти, як він продовжив: — Ван момент, зараз буду біля тебе, — протараторив і, підморгнувши, швидко рушив до входу у заклад.

— Я дуже рада, — тихо пробурмотіла сама до себе, приречено потираючи обличчя долонями.

Ні, ну навіщо я обрала вулицю? Могла ж всередині посидіти, він би там точно мене не помітив!

— Хух, — спочатку я почула голос Тимура, а потім вже і його самого побачила. — Погодка сьогодні пречудова, згодна?

Він підійшов до мого столика, відсунув крісло навпроти і вже збирався опуститися на нього, коли... у нього за спиною несподівано виросла ще одна чоловіча постать.

Абраменко…

— Владо, вибач. Я трохи затримався, — раптом промовив він і, підійшовши до мене, швидко нахилився і цмокнув мене у щоку.

— Ем…

Я була в шоці. Такому шоці, що просто не могла із себе нічого витиснути.

— Привіт, друже, — тепер Артем звернувся до Мазура. — Радий тебе бачити.

— Привіт, — відреагував Тимур, підозріло примружившись. — Ви тут разом? — запитав потім наче й спокійно, та в його тоні відчулося якесь роздратування.

— А ти маєш щось проти? — Абраменко ледь помітно схилив голову набік. — До речі, ти сам чи... — озирнувся, ніби шукаючи його "компанію".

Потім Артем незворушно опустився на м’який диванчик поруч зі мною. Наша відстань була абсолютно пристойною, але його присутність відчувалася надто гостро. Повернувши голову, він непомітно для Тимура, але дуже виразно для мене, підморгнув.

Чорт, інтриган клятий! Я ж не погодилася на цю гру!

— То в тебе були плани з Артемом? — проігнорувавши питання Абраменка, Тимур втупився прямо в мене.

І що я мала на це сказати? Виправдовуватися?

Але раптом я психанула. Якщо він не повинен доповідати про свої плани, то чому я мала щось пояснювати?

— А з цим є якісь проблеми? — відповіла, з викликом піднявши підборіддя.