Глава 9

⋯ Влада ⋯

— Боже-Боже, — мрійливо зітхнула Марта, яка каталася на офісному кріслі і з неприхованим інтересом скролила щось в телефоні.

Я підвела на неї погляд, поблажливо усміхнулася, але нічого не сказала — для моєї непосидючої помічниці це була абсолютно типова поведінка. Пальці знову лягли на клавіатуру, адже треба було нарешті закінчити статтю для нашого сайту.

Аж тут тишу розірвало чергове, ще більш емоційне: 

— Боже, як гарно! Як же я теж таке хочу!

— Гаразд, — я зітхнула, змирившись із неминучим, і відсунула ноутбук. — Що там такого прекрасного?

— Ой, вибач, я тобі заважала? Я не хотіла, просто тут…

— Не хвилюйся, мені все одно щось не йде сьогодні, — заспокоїла я її, відкидаючись на спинку крісла.

— Справді? — одразу зраділа вона і, підвівшись, підбігла до мене. — Тоді ти маєш це бачити, — сказала і простягнула мені свій телефон.

Поглянувши на екран, я побачила дуже… ні, навіть дуже-дуже-дуже гарну організацію весілля. Локація серед лісу, витончені бежеві декорації, масивна арка, густо сплетена з живих квітів пастельних відтінків — наче все й не надто оригінальне, але деталі були скомбіновані настільки бездоганно, що погляд відвести було неможливо.

— Це весілля року, я тобі кажу, — щебетала над вухом Марта. — Там, здається, половина нашої міської еліти гуляла.

— Нашої? — здивовано перепитала я. — Це у нас відбувалося?

— Авжеж, Владко! Ти не впізнала “Терраліс”? — вона подивилася на мене, як на божевільну. — Вони орендували його повністю ще з четверга. Ну, принаймні для решти смертних заклад був зачинений. 

— Ти впевнена? — спантеличено уточнила я. Всередині щось ледь помітно тенькнуло.

— Ні, я ж кажу. Може, там і з пʼятниці було…

— Та я не про це. Ти впевнена, що це наш “Терраліс”?

— Звісно! Вони ж в себе на сторінці репостили ці фотки. Я ще здивувалася, що Домбровський дозволив такий розголос. Їхнє ж життя зазвичай під сімома замками, а тут — усе як на долоні. 

— То кажеш “Терраліс”... — глухо пробурмотіла я.

Зайва інформація про якихось Домбровських пролетіла повз вуха, розбившись об одне-єдине слово, що зараз неприємно пульсувало в скронях. 

“Терраліс”.

— Та-а-ак, — протягнула дівчина. — Що ти на ньому так зациклилася?

— Не зважай, — спантеличено відповіла, ще більше поринаючи у вир власних думок. — Але ти маєш рацію, весілля розкішне.

Далі я досить незграбно згорнула розмову, розвернулася назад до монітора і принаймні удала, що з головою пішла в роботу. Насправді ж літери на екрані розпливалися, а в голові билася одна й та сама нав'язлива думка про знайомий заклад відпочинку. 

Заклад, в якому, за словами Тимура, він провів всі вихідні.

Виходить, він цілеспрямовано мені збрехав? Та який у цьому сенс? Де він був, що не міг розповісти?

Чи, може, він був на тому весіллі? Як чийсь “плюс один”? Але теж дивно, що не розповів.

Не витримавши, я знову згорнула свою “діяльність” і вийшла, налаштована дізнатися правду. Звісно, я не мала права щось вимагати від Тимура, однак… просто хотіла перевірити — брехав він чи ні.

— Тук-тук, — промовила, попередньо постукавши, і просунула голову в його кабінет. До речі, він з’явився вдома вчора ввечері, а сьогодні вранці навіть пішов зі мною в офіс. — Є хвилинка?

— Для тебе — завжди, — з усмішкою відповів він, відкладаючи вбік графічний планшет.

Я пройшла всередину, опустилася в крісло для відвідувачів і раптом відчула, як долоні стають вологими. Уся моя рішучість стрімко випаровувалася, і тепер я думала, що, може, даремно це затіяла. Проте з іншого боку… Брехня? Серйозно? А далі що?

— То що ти хотіла? — м'яко запитав він, уважно вивчаючи моє обличчя. 

— Ем… — зам’ялася я і спочатку не знала, як до цієї теми правильно дійти. Однак потім у голові спалахнула геніальна, як мені здалося, ідея: — Слухай, а чому ми не робимо весільні запрошення?

— Весільні запрошення? — здивувався Тимур. — Гм, неочікувано почути таке саме від тебе. Ти ж завжди казала, що тебе нудить від всіх цих весільних приколдесів.

Ну, казала так. І досі не уявляла себе в центрі всього цього зефірного божевілля, та зараз же йшлося зовсім не про мої вподобання.

— Я й досі так думаю, — озвучила йому правду. — Але ж це може бути дуже прибутково, погодься. Особливо у весняно-літній період. Вважаю, ми зараз втрачаємо гарну можливість заробити. Ось, наприклад, — я нервово прикусила внутрішній бік щоки, збираючись із духом, і ніби між іншим випалила: — На вихідних у нас у місті, кажуть, було неймовірно шикарне весілля, в яке, впевнена, було вбухано купу грошей. Уяви, що вони могли бути нашими клієнтами. Уяви, які там були об'єми і суми замовлень.

Тимур задумливо потер підборіддя. 

— А що за весілля? Я щось взагалі нічого не чув.

Бінго!