8.1

***

— Як щодо того, щоб тихенько змитися звідси? — майже пошепки запитав у Влади, підкравшись ззаду.

Вона відчутно здригнулася і різко розвернулася до мене, ледь не втративши рівновагу.

— Дурень! — видихнула вона і вдарила мене своїм маленьким кулачком в плече. — Не можна ж так лякати!

Я простягнув їй сумочку і куртку, які вона залишила за столом, й ще раз насолодився тим, яка вона неймовірна у цьому спокусливому комбінезоні, що ідеально підкреслював кожен вигин. Можливо, затримався поглядом трохи довше, ніж мав би право як друг, але цей вечір із самого початку пішов шкереберть, тож до біса правила. 

— Дякую, — її губ торкнулася легка усмішка, коли вона забирала свої речі. 

Проте в її очах досі читалися відгомони роздратування після розмови з Артемом. Я не став акцентувати на цьому увагу. Натомість вирішив зробити так, щоб до неї якнайшвидше повернувся гарний настрій.

— То що? Тікаємо?

— А як же “заново познайомитися” з Артемом? — мало не з відразою кинула вона.

— Гадаю, з нас вже досить, — спокійно відповів я, хоча всередині безсовісно радів, що вона не ведеться на брехливі слова Абраменка. 

— Але ж в тебе, здається, були інші плани, ні? Якщо що, я сама можу поїхати додому, тобі не обов’язково бути моєю нянькою, — раптом заявила вона, ніяково заправивши вибите пасмо за вухо і сховавши погляд.

Я любив у ній майже все. Проте ця невпевненість, ця звичка принижувати власну значущість — просто вибивала з мене повітря. І ще гірше було від усвідомлення того, що через власну тупість я сам інколи міг бути причиною цих її сумнівів.

— Плани? Пф-ф-ф, — фиркнув, стаючи поряд з нею. — Мої плани — це провести більше часу зі своєю найкращою подругою.

Бо лише це мені й залишалося. І взагалі треба користуватися моментом, поки ще можу.

— Гаразд, — трохи здивовано, але вже значно тепліше протягнула Влада. — Викличемо таксі додому?

Я опустив погляд на її підбори і максимально обережно поцікавився:

— Від одного до десяти — наскільки тобі зручно ходити в цих прекрасних, але на вигляд не дуже зручних босоніжках?

Вона розсміялася, і від цього звуку в мене на обличчі розтягнулася ще ширша усмішка.

— На тверду сімку. Не кеди, але й не ті човники, які я вдягнула на випускний з універу.

— О Господи, не згадуй той жах! — зі стогоном вирвалося в мене. Я м'яко торкнувся рукою її спини, повільно скеровуючи нас уперед. — Твої криваві мозолі мені досі в страшних снах сняться.

І це правда. Влада тоді дуже сильно понівечила собі ноги, перш ніж зізнатися і перевзутися у мої ванси. Я й досі не розумів, як міг не помітити її дискомфорту до того, як стало занадто пізно щось виправляти. 

— А мені — твої чорні ступні, коли ти тоді босоніж в калюжу вступив, — весело парирувала вона, крокуючи поруч.

— Хороші були часи, — відповів з легким придихом.

Мені подобалося, коли між нами все було так легко. Здавалося, лише в такі моменти і лише з моєю найкращою подругою я забував про всі свої проблеми й просто був щасливим.

— До речі, а що хотіла твоя бабуся? — запитала Влада, і з мого обличчя в ту ж мить зійшла усмішка.

— Хотіла, щоб я поговорив з батьком, — сухо відгукнувся я, ховаючи руки в кишені.

— Ти?! Вона здуріла? Ой, тобто… — вона замовкла і почервоніла від свого емоційного вигуку.

Але це було зайве. Зі мною їй можна було говорити що завгодно і як завгодно.

— “Здуріла” — мені подобається припущення. Найкраще описує ситуацію, — гмикнув я. — Уяви собі, що вона вирішила, ніби я відмовлю його одружуватися з новою пасією.

— Він знову одружується?! — Влада прикрила долонею вуста, а її сірі очі шоковано округлилися. — Бог любить трійцю? — саркастично пожартувала після цього.

— Амінь, — гиготнув я, оцінивши її гумор.

— Але з ким? Хто ця нещасна?

— А ось тут, моя люба, починається найцікавіше, — я зробив драматичну паузу і багатозначно глянув на неї.

— Гей, давай без цих пауз, — удавано обурилася вона. — Не тягни.

— Але ж без них не цікаво, — підморгнув їй.

— Ну?..

— Галина Петрівна не знає імені, але знає, що дівчина працює його помічницею і має дитину.

— Чекай… — Влада почала складати наявні факти до купи й згодом, як я і передбачав, дійшла до вірного висновку: — Марічка?! — тихо видихнула і озирнулася довкола, ніби нас хтось міг підслухати.

— Я сам у шоці і сподіваюся, що це не так, — похмуро підтвердив я її здогадку.

— Якась нісенітниця. Аврора знала б про це, хіба ні? Вони ж кращі подруги.

— Впевнена, що знала б? Я ось не дуже. Тема занадто делікатна. 

Вона ще сильніше нахмурилася і рішуче полізла в сумочку по телефон.

— Не варто, — я м'яко перехопив її за зап'ястя, зупиняючи. — Відкладемо це до завтра. Мені треба переварити все перед тим, як розповідати комусь ще.