Глава 8

⋯ Тимур⋯

Як завжди, щойно повз мене пронісся ванільно-лавандовий аромат парфумів Влади, шкіру буквально всюди обсипало зрадливими мурашками. 

Здавалося б, за стільки часу спільного проживання в мене мав виробитися залізобетонний імунітет, але ні. Щоразу. Довбаного кожного разу це повторювалося.

Але нехай. Ця залежність уже стала частиною мого життя, без якої мене, мабуть, ламало б, наче останнього наркомана. 

Аж ось Влада завернула у бік виходу. І як би сильно мені зараз не хотілося піти за нею, я змусив себе зупинитися. У мене було інше завдання. Надважливе і невідкладне.

Я різко повернув у коридор, з якого вона вилетіла секундами раніше, і одразу ж став на шляху у мого давнього “друга”, перекриваючи йому прохід.

— Тимуре? — здивовано видав Артем, на мить запнувшись, але одразу ж натягнув звичну усмішку. — Щось тебе швидко та білявочка відпустила.

Білявка? 

Тьху, точно. 

Це він про ту малу, що вирішила удати, ніби їй є вісімнадцять, і спробувала недбало запросити мене “на ніч”. Наївна.

— Вона швидко відступила, зрозумівши мою позицію. А ось ти, схоже, второпати з першого разу не можеш, — промовив, роблячи крок уперед і вторгаючись у його особистий простір. — Артеме, ти пам’ятаєш нашу розмову п’ять років тому? — запитав тихо, нахилившись до самого його обличчя. — Нашу особливу розмову.

— На пам’ять не жаліюся, — всміхнувся він, мимовільно відхилившись. — Але й згадувати минуле не хочу. Мене й сьогодення більш ніж влаштовує.

— Радий це чути, — я повільно випростався, задоволений тим, що потрібний ефект вже досягнутий. — Проте щось не бачу цього. Гадаєш, я так просто проковтну цю дурню, яку ти щойно запропонував Владі?

Так, я навіть не думав приховувати, що чув усі його жалюгідні, недолугі потуги в бік моєї… ем, подруги. І не втрутився я лише тому, що чудово знав — з Абраменком треба діяти інакше. Жорсткіше. І точно не при Владі, яку я не бажав втягувати в цю багнюку.

— Підслуховувати любиш? Ой, як негарно, Тимуре, — показно прицмокнув Артем, намагаючись повернути собі контроль над ситуацією.

— Якщо ти намагаєшся викликати у мене відчуття сорому, то дуже дарма, — гмикнув я.

— Та на це я навіть не сподівався. Якби в тебе була хоч крапля сорому чи совісті, ти б так не чинив з Владою.

— Те, що я роблю з Владою — це останнє, що має тебе хвилювати, — відрізав я, не приховуючи роздратування.

— Однак мене це таки хвилює. І що будемо з цим робити? — запитав з німим викликом на обличчі, складаючи руки на грудях.

— О, що робити? Дай-но подумаю, — я картинно схилив голову, удаючи задуманість, потім витримав паузу секунд на десять, дивлячись йому прямо в очі, і нарешті видав найкращий варіант: — Ти можеш просто відвалити нахрін. Як тобі така ідея?

— А наче ж з інтелігентної сім’ї, — протягнув він, знову намагаючись натиснути на больову точку.

Я ж всміхнувся, залишаючи його випад без відповіді. Мені було тупо байдуже на його слова. А на дешеві маніпуляції щодо моєї “інтелігентної” сім’ї — й поготів. 

— Колись давно завдяки мені ти не сів, Абраменко, — нагадав йому, ніби “між іншим”. — Не забувай це. І про свій борг.

— Я вже його віддаю, працюючи у твоєму офісі, — холодно промовив, а його противна усмішка враз зникла з обличчя, оголивши неприховану неприязнь. — Ми, здається, домовилися, що ця тема більше не підіймається.

— Домовилися, так? Отже, ти пам’ятаєш, що це таке — домовитися. Прекрасно-прекрасно.

— Ти знаєш, про що я кажу. Ці дві теми між собою не пов’язані.

— Ще й як пов’язані, — відповів я, з насолодою спостерігаючи, як напружуються м'язи на його шиї. — Порушення однієї домовленості може за собою потягнути порушення іншої.

— Ти мені погрожуєш? — напружено усміхнувся він. — І що зробиш? Ніяких доказів вже не залишилося.

— Так, ти не сядеш, згоден, — підтвердив я. — Але репутація твоя піде на дно. Знав би ти, скільки в мене цікавих відео збереглося.

Як я й очікував, після цих слів він був готовий вибухнути від люті. Але, на диво, швидко взяв себе в руки.

— Я й не думав, що ти настільки схожий на свого старого, Тимуре. Здивував, — видихнув і подивився на мене з холодною відразою.

Що ж, один-один.

Він чудово знав, чим мене бити у відповідь. Щоправда, нехай мені було й до нудоти гидко від такого порівняння, але я вже звик. І змирився. На мені це більше не працювало так, як йому хотілося б. 

— Облиш її, Артеме. Я не жартую. Я найняв тебе для роботи — ось роботою і займайся. Більше ніяких дружніх виходів, ніяких приватних розмов не на тему роботи, зрозумів? — промовив я з відвертою ноткою зверхності, вмикаючи манеру мого батька, щоб ще більше його позлити. 

Ну, не дарма ж порівняв. Нехай тепер отримує сповна.

— От що ти так вчепився? Я не можу зрозуміти, — пробурмотів він, примружившись. — Тобі ж вона не треба. Якого біса ти не можеш її відпустити?