7.1

Спочатку я подумала, що мені почулося, адже як таке взагалі можна було промовити вголос. Але, повернувши голову до Артема, я побачила його напружене обличчя і збагнула, що таки не почулося. 

Тож мені знадобився весь мій самоконтроль, щоб спокійно відповісти:

— Тобі вже, певно, досить, так? — я виразно кивнула на його келих. — Ти явно перебрав, якщо верзеш таку ахінею.

І так, видавити з себе це, а не послати його у всім відомому напрямку було збіса складно.

— Владо-Владо, — пробубнів він, повільно похитавши головою. — Навіть не намагайся мене обдурити. Я ж по-дружньому питаю.

— Питай по-дружньому що хочеш, але не в мене. Ми не друзі, Артеме, — різко відрізала я і підвелася, випрямляючи спину: — Мені тут надто душно, вийду на свіже повітря.

Таким чином я швидко і беззаперечно поставила крапку в цій безглуздій розмові. 

Принаймні мені так здавалося, аж поки я не пішла і не помітила, що хлопець прямує за мною. 

Звернувши в перший-ліпший порожній коридор, я причаїлась там, сподіваючись, що Артем проскочить повз і втратить мене з очей. Але даремно. За декілька секунд його тінь вже перекрила вихід, і моя внутрішня напруга зросла ще в декілька разів.

— Ми не закінчили розмову, — сказав він, стаючи навпроти мене.

— Яке тобі взагалі діло до мене? — видихнула зі злістю. — Чому ти причепився?

— Віриш чи ні, мені просто цікаво. Цікаво зрозуміти тебе.

— Ні, це зовсім не те. Ти просто лізеш не у свою справу.

— Можливо й так, — він навіть не думав заперечувати. — Але я звик будь-яку справу доводити до кінця. Завжди.

Чекайте, а це ще що означає? І цей погляд такий дивний.

А що як він зараз взагалі не про нашу розмову, чи навіть не про мої “почуття”?

— Абраменко, тільки не кажи, що в тебе досі та дурість про нас із тобою сидить у голові. Ми ж дорослі люди, який сенс згадувати минуле? Якщо я не захотіла тебе тоді, то зараз тим паче не захочу. Вибач, але ти маєш це зрозуміти.

Я говорила прямо, не підбираючи м'яких слів. Не подобається — нехай взагалі вшивається з мого життя та моєї компанії. 

— Яка грізна, — легко засміявся він, ступивши пів кроку вперед. — І якщо вже відверто, в дечому ти таки маєш рацію. Думка про нас із тобою дійсно зігріває. Однак… 

— Немає ніяких “однак”. Забудь про це, — я миттєво відступила, зберігаючи дистанцію.

— Поки ти сподіваєшся на майбутнє з Тимуром, я дійсно можу про це забути. Але я хочу це змінити.

— Боже, це якийсь сюр, — прошепотіла я, мимовільно притиснувши долоню до живота.

— Ні, Владо. Це життя, — м'яко заперечив він. — Життя, в якому я хочу допомогти тобі і, можливо, отримати шанс на те, щоб ти подивилася на мене інакше. 

— Я не подивлюся на тебе інакше, — впевнено відповіла, перебиваючи його. — І якщо ти продовжиш гнути цю лінію, то ніякої роботи у нас не вийде. У жодному форматі.

— Ти помітила, що Тимур сьогодні приревнував? — раптом вимовив він.

Запитання зависло в повітрі. Я заклякла, так і не опустивши руки. 

— Це божевілля! — зрештою видихнула, закотивши очі. — Навіщо ти це вигадуєш?

— Це правда, — спокійно заявив Артем, склавши руки на грудях.

— І до кого ж він мене приревнував? До Края? 

Це було сміховинно. В прямому сенсі. Тимур мене ніколи не ревнував і точно не почав би ревнувати до цього, гм, хлопчика.

— До мене.

Гаразд, кілька секунд я мовчки дивилася на нього, а тоді не втрималася й істерично розсміялася.

— Ти надто собі лестиш, Абраменко, — сказала після цього.

— А ти поводишся як дитина, — парирував він набагато жорсткіше, ніж спілкувався до цього. — Тимур бачив, як ми говорили перед клубом. Він бачив, як я тебе торкнувся, і був настільки вражений, що аж впустив телефон.

— Ну так! Людина впустила телефон, отже вона автоматично ревнувала. Авжеж!

— Ти не бачила його виразу обличчя.

— А ти бачив і прямо все одразу зрозумів?

— Зрозумів, бо моя робота — це помічати те, що не помічають інші. Щоправда, я не знаю, чи були це ревнощі до подруги, чи до дівчини, яка йому небайдужа, але вони були. І це факт.

— Окей, нехай були, — я вирішила йому підіграти, вкладаючи в голос максимум скепсису. — То що далі? Навіщо ти мені це розповідаєш?

Поки що в його словах було нуль логіки й послідовності. І взагалі складалося стійке враження, що він живе у своєму власному, дивному світі, де діють лише його правила, а чужі почуття можна просто переставляти, як фігури на дошці. 

— Я пропоную трохи розбурхати ці ревнощі й подивитися, що з цього вийде, — примружився він. — Якщо в результаті ви з Тимуром будете разом і щасливі — я тільки порадію за вас. Але… правду кажучи, я більше сподіваюся, що цей експеримент допоможе тобі нарешті його відпустити і жити далі.