Глава 7

— Не смійся, — прошепотіла Тимуру, який давився беззвучним реготом.

— Не сміюся, — тихо відповів, але разом з цим з його рота таки вирвався гучний смішок.

Він швидко прикрив вуста долонею і замаскував цей смішок під кашель, але це не сильно допомогло. До речі, після цього я й сама не стрималася і тихо захихотіла.

— М-да-а-а, — видав далі Тимур. — Цей хлопець…

— Дуже милий? — запропонувала я варіант.

Друг глузливо покосився на мене.

— Ні, ну милим його теж можна назвати. А ще дуже туп…

— Тимуре! — шикнула на нього. — Не треба!

— То це ж правда! — видихнув, широко усміхнувшись. — Ти, звісно, вибач, я розумію, що його пісні тобі подобаються, але…

— Згодна, — миттєво зрозуміла я його. — Краще я й надалі буду слухати лише пісні.

— А зможеш? Не думаючи про те, яка "особистість" їх виконує.

Я не встигла відповісти, адже до нас знову підійшов Артем, який сяяв гордістю за самого себе.

— Ну що? — запитав він, сідаючи за столик. — Як вам знайомство?

— Вражаюче, — пирхнув Тимур, а я ледь стримала новий сміх.

Просто… Бляха, інколи людьми треба “милуватися” лише зі сторони. Особливо відомими постатями. Ось ще хвилин сорок тому я була у захваті від Края, а тепер, на жаль, знала, що це пихатий і відверто тупуватий хлопець, який і двох слів нормально зв’язати не міг.

“Е-е-е… Типу це, типу те… Та-а-а-а…” — це все, що ми від нього отримали під час нашого так званого знайомства. Авжеж, я б могла подумати, що він не горів бажанням спілкуватися з набридливими фанатами, але потім я побачила, що зі своєю командою він комунікував так само, і питання відпали.

Загалом, повторюся, не завжди варто вилазити зі своїх фантазій в реальність. Бо ця реальність інколи може реально розчарувати.

— Згоден, — протягнув Абраменко. — Талановиті люди всі вражаючі і незвичайні, а Слава так взагалі має свою неповторну родзинку.

— Родзинку, кажеш? — перепитав Тимур з відвертим глузуванням. — Я б сказав там…

— Повністю погоджуюся, — я не дала йому все зіпсувати. — Родзинка в нього дійсно є.

У цей момент на сцену піднявся ведучий, завдяки якому наша розмова, що будь-якої секунди могла перетворитися на катастрофу, затихла. І всю наступну годину ми просто насолоджувалися хорошою музикою.

До слова, живий голос Слави мене не розчарував. І на тому дякую.

— Я скоро повернуся, — сказав Тимур, щойно місце на сцені зайняв діджей і концерт перетворився на звичайну вечірку. — Потрібно подзвонити.

— Все добре? — запитала, зупинивши його. Я так і не дізналася, що там хотіла його бабуся.

— Так, не хвилюйся, — махнув він рукою. — І не сумуй, — підморгнув і зник у натовпі, залишивши мене наодинці з Артемом.

Я б мала відчути дискомфорт, але, на диво, після концерту була настільки розслабленою, що просто оперлася на м’яку спинку шкіряного дивана та із задоволенням пила свій слабоалкогольний коктейль.

— Такою ти мені подобаєшся набагато більше, — промовив Абраменко, протягнувши склянку зі своїм напоєм, щоб стукнутися.

Я відповіла на цей жест, але не на “комплімент”.

— Серйозно, в офісі ти зовсім інша, — додав він.

— І яка ж я там? — не втрималася від питання я.

— Надто напружена, — секунду подумавши, відповів Артем. — Ніби на твоїх плечах весь світ, а потім зверху ще трішки.

— Не думаю, що все так погано, — заперечила я, всміхнувшись. Хоча потім зрозуміла, що частка правди у його словах таки була.

— Думаєш. Але вперто не хочеш визнавати, — пронизливо зауважив він.

— Ти психологом вирішив стати? — запитала, але якось без роздратування — цього вечора в мене не було на нього ні сил, ні бажання.

— Тут не треба бути психологом, — легко розсміявся хлопець, похитавши льодом у склянці. — Варто на тебе краще подивитися, і все стає зрозуміло. Ну, не всім, вочевидь, — кивнув він на місце, де раніше сидів Тимур.

Я показово закотила очі й поспішила змінити тему, поки ми не зайшли на небезпечну територію:

— Тож ти день пробув у нас в офісі. Поділишся першим враженням?

А що? Він же крутий менеджер. Нехай покаже, чого вартий.

— Гаразд, хочеш почути правду? Чи прикрасити трохи? — Артем хитро примружився.

— Тільки правду.

— Тоді… Владо, я й гадки не маю, як ви можете працювати і ще навіть гроші заробляти, чесно. Це якась аномалія.

Що?! Та як він…

Власне, саме це я майже й видихнула вголос, збираючись додати ще пару ласкавих слів.

— Тихо-тихо, — зупинив Абраменко, розсміявшись і виставивши перед собою долоні. — Ти просила правду, тому прийми її гідно.

— Окей, — я зціпила зуби, намагаючись не гарячкувати. — Обґрунтуй свої слова.