6.1

— Ми на місці, пані, — вимовив приємний таксист, який всю дорогу забавляв мене цікавими розповідями про свою велику родину.

— Вже? — запитала, здивовано озирнувшись. — Я навіть не помітила. До речі, я б з радістю їхала з вами далі й далі.

І я не лукавила. Дійсно крутий дядько трапився.

— Та нащо вам компанія діда, — засміявся він. — Ось це місце вам сьогодні більше пасує.

Я ще раз подивилася на масивну будівлю нічного клубу, фасад якої тьмяно підсвічувався, і глибоко зітхнула, намагаючись вгамувати легкий мандраж.

— Мені б вашу впевненість, — пробурмотіла, всміхнувшись. — Я вам точно нічого не винна? — уточнила про всяк випадок, адже якось було дивно виходити з авто, не розрахувавшись.

— Точно-точно, — запевнив він мене.

— Добре, дякую. Тоді… — на секунду зам’ялася. — Я, певно, пішла.

— Сміливіше, пані, — сказав таксист і, дивлячись на мене у дзеркало заднього виду, підморгнув.

Я усміхнулася йому у відповідь і вийшла з автівки у прохолоду вечора.

Типова для подібного закладу будівля з темно-сірим фасадом на мене вже ніякого враження не справляла, адже я вже тут була далеко не вперше зі студентських часів. Щоправда, десь чула, що всередині нещодавно був зроблений ремонт, але мене не сильно цікавило, що ж там змінилося. Хіба що жевріла надія, що нарешті прибрався нудотний запах цигарок, який колись зводив мене з розуму.

— Владо? — почула я за спиною і майже підскочила від несподіванки. — Як вчасно я вийшов на перекур.

Обернувшись, я побачила Артема, який саме підвівся з невеликої лави неподалік. Дивно, що не помітила його раніше.

— Привіт, — привіталася, заправивши пасмо за вухо. — Я тільки приїхала.

— Я бачив, — глузливо всміхнувся він, повільно ковзнувши по мені оцінювальним поглядом. — До речі, ти маєш просто неймовірний вигляд. Я в захваті.

Наче мало бути й приємно, але якось ні. Більше ніяково.

— Ем… — нервово видала, не знаючи, як правильно реагувати. — Дякую, — все ж схаменулася і потім зрозуміла, що теж маю щось подібне сказати. Принаймні з ввічливості. — Ти, ем, теж гарний вигляд маєш.

Ну, якщо вже відверто, це було правда — цей лощений тип вмів доглядати за собою. І сьогодні зі своїми чиносами чорного кольору, світло-сірим поло й черговою ідеальною укладкою він черговий раз це довів. Не те щоб мені дуже подобався подібний стиль, але потрібно було визнати, що…

Чорт, забагато думок про його вигляд.

— Вельми вдячний, — задоволено відповів Артем. — Тож, готова познайомитися зі Славою?

Боже, як незвично, що хтось його просто на ім’я називає.

— Не бійся, — відреагував Абраменко, сприйнявши моє мовчання за страх (і він був недалеко від істини). — Він не кусається. На відміну від мене, — додав у своїй звичній манері.

— Ой, ну давай без цього, — видихнула я, роздратовано закотивши очі.

— Як скажеш, Владо, — примирливо протягнув він. — Насправді я радий, що ми тут зараз вдвох. Хотів з тобою дещо обговорити, — він неочікувано потягнувся до мене рукою і легко провів нею по плечу. По шкірі одразу пробіг неприємний холодок, і я інстинктивно відступила. — Я, звісно, розумію, що у нас було не найкраще минуле, але…

Договорити він не встиг, адже його перервав якийсь дивний різкий звук, ніби… ніби щось впало на землю і розбилося. Ми обоє рвучко розвернулися в той бік, звідки це пролунало, і побачили Тимура, що стояв, дивлячись на нас, а поряд з ним на бруківці лежав його телефон. 

— Чорт, — тихо вилаявся він, нарешті отямившись, і схилився по свій смартфон.

— Ти встиг! — не втримала я радісного вигуку і, миттєво забувши про незручні жести Артема, хутко попрямувала до друга.

— Встиг, — відповів він, дивлячись на мене знизу вверх. У його очах на мить промайнуло щось незрозуміле. — Я…

— Ох, як же ж так? — я засмучено кивнула на його телефон, на екрані якого, здається, з'явилася тріщина. — Вилетів з рук?

До слова, мене ця ситуація збентежила чи не більше, ніж його самого.

— Та якось… не знаю. Буває, — пробурмотів він, знову випростуючись і ховаючи телефон у кишеню джинсів, навіть не перевіривши, чи той працює.

— Обережніше треба, друже, — це вже прокоментував ситуацію Артем, який також підійшов до нас ближче. — До своїх речей треба ставитися з особливою увагою, адже їх можна дуже легко втратити.

Ой, експерт, бляха, знайшовся. 

— Дякую за пораду, — якось надто сухо кинув йому Тимур і знову подивився на мене — Ти дуже… — почав він, але його перебив Абраменко.

— Нам час йти, — безапеляційно наказав він, показово постукавши пальцем по своєму годиннику. — У нас не так багато часу на те, щоб Влада поспілкувалася з кумиром.

— Що ж, Ваврук, — на обличчя Тимура повернулася його звична лінива усмішка, — ходімо й подивимося на того, хто стільки разів будив мене своїм виттям з твоїх колонок.

— Гей, щось ти ніколи раніше на його пісні вдома не жалівся! — обурилася я і жартівливо вдарила його по плечу.