Глава 6

— Що думаєш? Мені в цьому нормально? — невпевнено запитала я, вдивляючись в екран телефону, спертого на дзеркало.

Звідти на мене дивилося рідне обличчя сестри, якій я спеціально подзвонила з проханням про допомогу в зборах. Все ж я рідко вибиралась “в люди” і нервувала, що одягнуся надто просто. Чи навпаки надто виряджуся. Коротше, мені треба була думка зі сторони.

— Владусю, тобі й в тій білій сукні було добре. Але цей комбінезон просто бомбезний, чесно. А в цих босоніжках твої ноги… це вау, — відповіла сестра, погладжуючи свій вже помітно округлий животик.

— Мій племінник знову танцює там чи що? — тепло промовила, замилувавшись нею — такою затишною, милою та красивою молодою мамою.

Мілана ледь помітно скривилася. 

— Твій племінничок готується стати чемпіоном з боксу, клянуся, — простогнала після цього.

— Або футболістом, — всміхнулася я.

— Та хоч регбістом. Так, все. Не відволікайся, — вона легенько махнула рукою. —  В тебе вже мало часу, а ще макіяж.

— Мені лише очі підвести та припудрити обличчя, це швидко.

— Ні-ні-ні, Владо, — палко вигукнула сестра. — Це справжній злочин так одягнутися і знехтувати макіяжем. Тому… Роби смокі, моя люба. Шикарно пасуватиме. І волосся не смій збирати. А краще взагалі підкрути кінці. Ти так на лялечку схожа.

— Думаєш? Хоча… Я теж про це думала, — пробурмотіла я. — Це я про волосся. А от мейк…

Я відійшла, щоб зняти комбінезон і натягнути халат — боялася замастити річ, яку так довго обирала.

— Агов, Владо! — вигукнула сестра. — Ти ж йдеш знайомитися з Краєм, чорт забирай! До слова, ти ж візьмеш улюбленій сестричці автограф?

— Ем…

— Ой, тільки не кажи, що тобі незручно. Він звик до цього, повір.

— Я постараюся, — зрештою погодилася, зрозумівши, що не зможу їй відмовити. — Добре, тоді я пішла мити волосся і робити мейк. Давай я потім надішлю тобі фото, окей? Скажеш, чи нормально вийшло.

— Авжеж скажу. Біжи, мала. І відірвись там сьогодні. Слухай, — раптом зупинила вона мене, коли я вже готова була скинути виклик, — а Край взагалі вільний в романтичному плані? Може, ви там познайомитеся, а потім ще й разом вечір проведете? Це було б взагалі… ну ти сама розумієш! — замріяно видихнула сестра. 

— Мілано-о-о, — протягнула я зі сміхом, — йому всього двадцять. Чи двадцять один — максимум.

— І що? Вік — це не перепона, якщо, звісно, не говорити про неповнолітніх.

— Все, бувай.

— Чекай-чекай! — знову зупинила вона мене. — А цей Артем? Він симпатичний?

— О, ні! — скрикнула я. — Навіть не думай! Мене вже Ліда намагалася з ним звести, а тепер ще й ти.

— Ліда — це дівчина з кав’ярні?

— Так. Вона сказала, що у нас будуть ідеальні діти, — згадала я ту нісенітницю і пирхнула. — Божевілля.

— Отже, він симпатичний, — зробила свій висновок Мілана, хитро примружившись. — То чому ми його ненавидимо, нагадай-но?

— Бо він при-ду-рок, — чітко відповіла, спеціально зробивши додатковий акцент на “придурку”.

— Ну, технічно він був придурком колись, якщо я правильно зрозуміла.

— І залишився ним зараз, впевнена.

— Або ж ні. Владо, не будь такою категоричною. Поспілкуйся з ним, можливо, ти здивуєшся…

— Досить про нього, — урвала я її, поки не встигла дати ніяких нових обіцянок своїй милій вагітній сестрі, якій я не могла відмовити. — Правда, Мілано. Мені час вже йти у ванну, поки її не зайняв Тимур.

— Досі не можу звикнути, що ти з ним живеш, — буркнула вона.

— Головне, що я звикла. Все, люблю тебе.

— І я тебе, — зітхнула сестра. — Чекатиму фото. І завтра хочу почути всі-всі-всі деталі, зрозуміла?

Тієї ж миті у двері постукали.

Я поспіхом кивнула Мілані, відключилася й пішла відчиняти Тимуру.

— Що таке? Я ж ще, наче, не запізнююсь, — запитала, оглядаючи сусіда, вже вдягненого в чорну сорочку та сині вільні джинси.

— Ні-ні, — відповів він з усмішкою. — Я по справі. Ти не образишся, якщо я зустріну тебе в клубі? 

Ем…

— Щось сталося?

— Та терміново треба до бабусі, — невдоволено скривився він.

— З Галиною Петрівною щось сталося? — злякалася я.

— Ага, — пирхнув Тимур. — Черговий “приступ” сімейного психолога. У неї знову якась "важлива" розмова про батька. 

— Навіть так, — співчутливо протягнула я. 

— Ага. І, боюся, я не встигну вчасно повернутися. Тож…

— Але ти ж приїдеш? — уточнила, нервово прикусивши нижню губу.

Перспектива залишитися там самій — точніше, з Артемом — зовсім не радувала. 

— Аякже! Максимум на пів години запізнюся, добре? — він підбадьорливо підморгнув. — Давай я дам тобі номер Артема, щоб він зустрів тебе.