Глава 5

Я закашлялася. 

Тимур розсміявся.

— Парою? Ні! — видав він крізь сміх. — Ми найкращі друзі назавжди і, ну, суперкруті ділові партнери. Правда ж, Владко?

— Авжеж, — сказала, теж спробувавши розсміятися. 

Однак те, що вирвалося з мене — важко було назвати сміхом.

І якого біса мене взагалі так зачепило це дурне запитання? Нас тисячу разів про це питали. Я вже звикла тримати себе в руках, а тут…

— Зрозумів, — повільно протягнув Артем.

Подивившись на нього, я помітила, що він якось надто уважно спостерігав за мною і задумливо потирав підборіддя рукою, немов щось вирішуючи.

— Тож, почнімо? — я прочистила горло і спробувала закрити незручну тему. — Артеме, ти щось знаєш про нашу агенцію?

— Вчора ввечері дещо погуглив, — спокійно відгукнувся він, — але мені цікаво почути загальну картину з перших вуст.

На диво, після цього "жарти" закінчилися, і в нас стартувала цілком адекватна робоча зустріч. Абраменко реально вимкнув у собі режим самозакоханого довбня, і під кінець нашої бесіди я справді почала розуміти, що він таки дійсно щось шарить в управлінні. І, якщо відверто, набагато більше, ніж я та Тимур разом взяті.

Звісно, судити було рано, але, можливо, я дарма так панікнула.  Якщо він зосередиться на роботі, а не на тому, щоб грати на моїх нервах — супер. А якщо його методи ще й виявляться ефективними — то це буде справжнім джекпотом, як би не було важко це визнавати.

Загалом через годину я “відпустила” хлопців на екскурсію та знайомство з колективом, а сама повернулася до себе в кабінет і зробила собі нову порцію кави замість тієї, що безславно загинула зранку.

Невеликий передих після такого активного ранку мені справді був потрібен. Власне, саме під час нього я остаточно дійшла до висновку, що, можливо, не такий страшний чорт, як про нього розповідають. Точніше, пам’ятають.

***

До вечора мене ніхто особливо не смикав, тому я змогла спокійно закінчити аналіз звітів соцмереж, який для мене підготувала Марта. Крім цього, нарешті поспілкувалася з нашою богинею бухгалтерії — Марією Йосипівною — і зрозуміла, що ми не в такій дупі, як я боялася. Навіть з усіма витратами, які скоро мали лягти на наші плечі.

А потім… потім прийшов Тимур. На щастя, сам.

— Я тебе викрадаю, — заявив він прямо з порогу.

Відірвавши втомлений погляд від монітора, я наштовхнулася на його задоволений вираз обличчя і фірмову самовпевнену усмішку.

— До кінця робочого дня ще, — я опустила погляд на годинник, — дві години.

— Я про все подбав, тут все зачинять і перевірять без нас. Та годі тобі, Владо. Коли ми востаннє разом проводили час?

— Ем… кожного дня на роботі і інколи вдома? — всміхнулася я, закриваючи кришку ноутбука і повільно підводячись.

— Це не рахується, — закотив Тимур очі.

— А що рахується?

Я все ще не була впевнена, що вибачила йому Артема, тому, відповідно, не була впевнена, що я хочу з ним кудись іти.

Але, що цікаво, була вже точно впевнена, що перспектива закінчити тиждень достроково мені подобалася.

— Дай подумати, — мій партнер-сусід-друг удавано замислився. — Морозиво? Прогулянка набережною?

— Ну-у-у-у, — скептично протягнула я, — поки план тягне на трієчку.

— Ти ж знаєш, я гарно імпровізую, тож точно не пожалкуєш, якщо погодишся.

Він розслаблено притулився плечем до одвірка і злегка нахилив голову набік. Після цього він примружив очі й хитро-хитро усміхнувся. Я занадто добре знала цей жест. І знала, що він означав…

— І у мене вже є одна ідейка, — промуркотів Тимур.

Власне, саме це він й означав.

— Не впевнена, що хочу її почути, — відповіла, склавши руки на грудях.

— Ой, ну не бреши. Невже ти не хочеш почути, як я запрошую тебе на каток?

Почувши це, я здивовано на нього вирячилася і підійшла ближче.

— Тимуре Даниловичу, ви не захворіли часом? — стурбовано запитала я, притуливши тильну сторону долоні до його чола.

Просто Мазура зазвичай просто неможливо затягнути на лід. Він ду-у-уже погано катався на ковзанах, тому завжди категорично заявляв, що не збирається ганьбитися перед натовпом. Мені вдавалося його вмовити на цю авантюру буквально кілька разів за весь період, скільки ми дружимо (а це.. близько семи років на секундочку). Та й то — вдавалося це лише на мій день народження, який ми святкували в цьому місті.

— Ні, Владо Матвіївно, я просто…

Його обірвав звук близьких кроків і питання, що послідувало за ними:

— Тимуре? Влада в себе?

Господи, знову цей Абраменко.