4.1

— А-а-а-а, то ти Тьомика вже зустріла? Чорт, а я хотів влаштувати сюрприз.

Тимур помітно розслабився, шумно видихнув і плюхнувся у крісло для відвідувачів.

— Сюрприз? — я ненатурально розсміялася. — Про що ти лише думав?! Він же придурок! Дійсно вважаєш, що мені зараз конче треба на голову ще одна проблема? Боже!

А він гарантовано стане моєю найбільшою проблемою. І ні, я ні краплі не драматизувала.

— Проблема в тому, що ти все ще думаєш, що Артем — це той хлопець з універу... — спробував заперечити Мазур.

— Ну, бо це логічно, ні? — перервала його, оскільки від напруги не могла стримати емоцій. — Він буквально є тим самим хлопцем!

— Не перебивай, Ваврук. Я тут намагаюся тебе заспокоїти.

Я демонстративно закотила очі і зітхнула.

— І оченята свої сірі можеш закочувати скільки завгодно, — моментально відреагував Тимур. — Ти однаково скоро зі мною погодишся. А знаєш чому? — сказав і на мить замовк, немов хотів переконатися, чи точно я готова приймати аргументи, а не тільки кричати. Помітивши мій короткий (і трохи злий) кивок, задоволено продовжив: — Нарешті я бачу проблиск здорового глузду, що повертається у твою привабливу голівоньку.

— Тимуре!

— Владочко, я не зійшов з розуму і діяв суто з міркувань вигоди для нас. Артем — кризовий менеджер. Збіса хороший, якщо вірити словам мого батька. Він особисто намагався його найняти десь пів року, але наш Тьомик, уявляєш, був надто зайнятий.

— І звідки ж тобі відомі такі деталі?

Я, як ніхто інший, знала, що з батьком Тимур спілкується вкрай рідко. Тобто лише тоді, коли це реально мало не питання життя і смерті. Тому згадка про нього мене добряче здивувала.

— Данило Борисович зволили опуститися до мого рівня, щоб попросити номер Тьомика. Хоча ні, зачекай-но... — протягнув Тимур з їдкою посмішкою. — Він попросив Марічку це зробити, але ж попросив, правда?

На жаль, нічого нового. Ці двоє взагалі не могли порозумітися, ніяк.

— Окей, і як це все пов’язано?

— Пов’язано все так, що вчора я випадково перетнувся з Артемом, коли передавав менюшки. Ми, звісно, розговорилися, і під час цього я згадав дифірамби Борисовича. Словом за слово — і я запропонував йому співпрацю.

— А він ось так просто взяв і погодився? Невже в такого "крутоо-о-ого" професіонала немає іншої роботи?

Десь тут був підступ. Зуб даю.

— Він саме мав заходити на новий проєкт, але-е-е-е… — Тимур прицмокнув і максимально самовдоволеним тоном закінчив свою промову: — Він винен мені послугу, і я без зайвих докорів сумління використав цей козир. Результат ти знаєш. Він тепер з нами. Щоправда, лише на три чи чотири місяці, але потім ми щось вигадаємо, правильно ж?

Господи, три чи чотири місяці…

— Ти мав порадитися зі мною спочатку, — тихо дорікнула, опускаючись на сусіднє крісло.

— Але ж ми домовилися, що за це відповідаю я? 

Я кивнула, адже крити було нічим.

— Владо, я пам'ятаю, що колись він трохи діставав тебе…

— Трохи?! — обурено пискнула я.

— Ми були дітьми. Тепер все інакше. Ми всі змінилися.

Але чи змінилися? Я щось не дуже впевнена.

— Він справді крутий спеціаліст, — продовжував заспокоювати мене Тимур. — Окрім допомоги з нашою навантаженістю...

— Кхм-кхм, — демонстративно прокашлялася, почувши "нашою".

— Окей, твоєю навантаженістю, задоволена? — всміхнувся друг. — Коротше, Артем також зможе запропонувати шляхи покращення компанії. Це і є його головний профіль. І, погодься, думка спеціаліста нам не завадить, якщо ми хочемо зростати й далі.

Я відвела погляд, відчайдушно шукаючи хоч один вагомий, суто професійний аргумент проти. Але його не було. Використати своє право вето зараз означало б поставити власні старі страхи вище за інтереси нашої спільної справи. А я не могла собі цього дозволити.

Та й цього разу мені все одно не переперти Тимура. Він був надто захоплений цим "новим" Абраменком.

— Гаразд, — зрештою видихнула я. — Побачимо, що з цього вийде. Але якщо він спробує...

— Усе буде прекрасно, — проспівав він і потягнувся, щоб стиснути моє плече на знак підтримки.

Я механічно смикнулася, щоб накрити його руку своєю, але в останній момент зупинила себе, стиснувши пальці в кулак.

Не варто… Зайве.

— Тепер, коли ти заспокоїлася, ми можемо піти й прийняти Артема як годиться? — запитав Тимур, підвівшись і поправляючи сорочку. — До речі, він взагалі-то мав приїхати в обід, але, певно, змінилися плани.

Знизавши плечима, я вирішила ніяк не коментувати це. Просто піднялася слідом, і ми пішли “приймати” Абраменка як годиться.

***

— Друже, радий тебе знову бачити, — привітно промовив Тимур і рушив до Артема, простягаючи руку.