Глава 4

Це був Артем Абраменко — хлопець з мого університету, з яким ми навчалися на одній спеціальності, але він — на два курси старший. А ще він був огидним! Ну, особисто для мене, оскільки тра… гм, любив все, що рухалося, вибачте за прямоту, і не бачив у своїй поведінці нічого поганого.

На жаль, у якийсь період він здружився з Тимуром та Артуром, тож мені довелося терпіти його у нашій компанії. Слава Богу, таке траплялося нечасто, але знаєте, що найгірше? У нього була ідея фікс внести мене у свій список "перемог"! Звісно, в результаті у нього нічого не вийшло, але той час, коли він наполегливо мене "пікапив" — то був справжній жах.

— Які люди! — авжеж, він теж помітив мене і, замість того, щоб просто кивнути й піти геть, рушив назустріч. — Владко-мармеладко, скільки ж ми не бачилися?

Багато прекрасних років. І ще стільки ж мої очі не бачили б його світлого волосся, щедро залитого гелем, блакитних очей і нахабної посмішки, що дратувала за будь-яких обставин.

— Доброго ранку, Артеме, — сухо кинула я у відповідь, але таки змусила себе розтягнути ввічливу усмішку.

— Ти все така ж прекрасна, — промовив, прицмокнувши. — Роки пішли тобі на користь.

Боже, прозвучало так, наче пройшло щонайменше двадцять років, а не п’ять, відколи ми востаннє перетиналися на вечірці Артура.

— А мені такого сказати не хочеш? — запитав він, награно піднявши брови, коли я ніяк не прокоментувала його випад.

Тут я раптом помітила, що Ліда якраз закінчила готувати мені капучино.

— О, вже готово? Дуже дякую, — рвучко звернулася я до подруги, простягаючи їй готівку. — Решти не треба, — додала і спробувала без слів передати своє благання, щоб вона не втручалася у розмову з Артемом і тим більше не намагалася нас звести.

І, схоже, вона зрозуміла мій сигнал SOS ідеально: простягнула мені каву, ледь помітно підморгнула і, професійно усміхнувшись, розвернулася до Абраменка:

— Ви ще щось бажаєте? Можу запропонувати вам наш фірмовий...

Я вже не вслухалася, що Ліда там могла йому запропонувати, адже зрозуміла, що вона таким чином давала мені можливість непомітно позбавитися уваги небажаного знайомого. Отож, буркнувши щось типу “бувай” до Артема, я вилетіла з кав'ярні і полегшено видихнула лише тоді, коли опустилася в крісло у своєму кабінеті. 

Проте не встигла зробити  й ковтка своєї кави, як пролунав стукіт у двері.

— Заходьте, — вигукнула я, з сумом дивлячись на нещасний гофрований стаканчик в руках.

Я справді хотіла просто спокійно випити цю каву і налаштуватися на гарний день.  Але... але.

— Владо, — засунувши одну голову в прочинені двері, покликала Марта, — там до нас якийсь імпозантний чоловічок зайшов. Каже, він тут тепер працює. У нас поповнення? Чому я лише зараз про це дізнаюся?

— Можливо, — відповіла, відставляючи каву. — Скоро все розповім. Власне, а де ж той чоловічок твій імпозантний?

— Та я його на диванчику для відвідувачів залишила. Не була впевнена, що він каже правду. Привести його?

— Ні-ні, я вийду і зустріну його. 

Піднявшись, я обтрусила невидимі пилинки з костюма і поспіхом вийшла з кабінету. Марта, звісно ж, заінтриговано дріботіла слідом.

— Він не представився? — запитала я в неї на ходу.

Я ж нічого про нього не знала. Взагалі. А ще... дивно, що він прийшов сам, а не з Тимуром. Не додзвонився до нього, чи що?

— Ем… Здається, він назвався…

Але їй не треба було закінчувати фразу, адже той самий чоловік вийшов нам назустріч...

І це, пані та панове, був довбаний Артем Абраменко. Той самий, кого я зустріла п’ятнадцять хвилин тому і кого не хотіла б зустрічати більше ніколи.

— Привіт-привіт, — він широко всміхнувся, помахав долонею і додав: — Знову.

І тут до мене нарешті дійшло…

Не пам’ятаю, що я відповіла Артему, коли змінила курс й попрямувала до царства Тимура, бо перебувала у такому гніві, що готова була весь світ спопелити. Серйозно, лють просто застелила мені очі, і я раптом зрозуміла, що, власне, відчувають люди в стані афекту, про який мені днями емоційно розповідала Аврора.

Але на ловця й звір біжить, як то кажуть, адже мій дорогий друг саме стояв біля своїх дверей і збирався входити в кабінет.

— Доброго, бляха, ранку, — просичала ще трохи завчасно, але він прекрасно мене почув.

— Шикарнючого ранку, моя… — він почав це казати, стоячи спиною до мене, але коли обернувся — запнувся на півслові. — Що за?.. — вирвалося з його рота.

— Розмова є, партнерчику, — відрізала я і, протиснувшись повз Тимура, сама хотіла відчинити двері. Однак ті виявилися зачиненими.

— Я щойно прийшов, як бачиш, і ще не встиг відчинити, — спантеличено виправдався він.

— І де ж ти був? — вирвалося в мене.

— Дем підняв ще о п’ятій, просив допомогти в одній справі, тож я пішов. Думав, встигну повернутися, поки ти не підеш, але не встиг. 

— Тобто ти вдома ночував?! — голосніше, ніж планувала, вигукнула я.