3.1

— А як же вихідні в “Терралісі”? — запитала з іронічною усмішкою, адже останні пів року Тимур там проводив мало не кожні вихідні.

Якщо запитаєте навіщо — а ви маєте право знати — то я відповім, хоч і не люблю про це згадувати.

Тож... 

Тимур регулярно “зависав” там з пасіями, щоб не приводити їх додому. До слова, це була ще одна умова нашого спільного проживання — ми не приводимо на ніч "випадкових" гостей. І так, на ній наголосила я, адже мені не хотілося… Коротше, я не хотіла постійно перетинатися з незнайомками в себе вдома. А якби вони ще й наважилися торкнутися моєї кухні, щоб у пориві закоханості приготувати йому якийсь романтичний сніданок? О, ні. Я б цього не пережила.

— Я щось вигадаю, — відповів друг, підморгнувши, і знову сів на стільчик. — То-о-о, ми сьогодні їмо ризото? Чи приготуємо щось більш святкове? Або ж взагалі щось замовимо? Як тобі ідея?

— Чекай, ти ж нічого мені ще не розповів про цього нового робітника.

— Бо розмови тут зайві, голубонько, ти маєш все побачити своїми очима.

І усмішка така хитра-хитра, як у чеширського кота. Недарма Аврора охрестила його Мурчиком. До речі...

— Якщо ти думаєш, що я не звертаю уваги на цю твою"голубоньку", то дуже помиляєшся. Ще раз — і я бахну тебе лопаткою по лобі, — пригрозила цьому коту і для кращого ефекту знову взяла до рук цю саму лопатку.

— Повторюєтеся, Владо Матвіївно, — відповів Тимур, нахабно примружившись. — Це вже було на третьому курсі.

— Кращі методи — перевірені методи, — знизала плечима.

Я справді дуже не любила ось ці всі золотко, голубонько, маленька, сонечко… Навіть у стосунках подібна солодкуватість була для мене абсолютним табу. Не знаю, де взялася така відраза, але не могла я таке серйозно сприймати. Мій максимум — лаконічне скорочення “Ві” від Аврори, адже воно хоч є похідним від мого імені. Але й до нього я довго звикала.

— Пані Ваврук, — промовив Тимур, підвівшись і демонстративно вклонившись, — прийміть вибачення від негідного блазня. Подаруєте мені помилування? Я можу стати на коліна, якщо ви так бажаєте. Одне ваше слово…

— Та Господи, досить вже, — розсміялася я. — Все, не заважай мені готувати. І ні, я не хочу нічого іншого сьогодні.

— Взагалі-то я хотів запропонувати допомогти. Серйозно, — відповів він, вимкнувши режим клоуна.

— Дякую, я сама. А ти, якщо вже з'явився вдома так рано, міг би нарешті навести лад у себе в кімнаті.

— Ага, неодмінно, — заявив він, звично підморгнувши.

Потім якось надто метушливо розклав по місцях свої покупки і дійсно зник за дверима його спальні. Однак я чудово знала, що ніхто прибирати там не буде. 

Тимур і хаос — це тотожні поняття. І, здається, це ніколи не зміниться.

***

Наступного ранку, зізнаюся, я була дуже схвильована майбутньою зустріччю з новим колегою. Точніше, я була схвильована тим, що, можливо, мені нарешті вдасться трохи видихнути й зосередитися не лише на самій роботі, як це було весь минулий рік, а й на чомусь особистому.

Хоча, звісно, певні сумніви щодо такого швидкого вибору Тимура в мене були, але я їх рішучо відкидала. Рано чи пізно він мав усвідомити весь масштаб відповідальності, яка лежала на ньому. І на мені, якщо вже бути до кінця відвертою.

Тож, можливо, цей момент настав? Можливо, йому потрібен був мій невеликий зрив, щоб нарешті згадати, що він не лише дизайнер, а й керівник?

— Тимуре, ти ще довго? — гукнула я, нетерпляче постукавши в його двері.

Я ж розраховувала, що сьогодні ми підемо разом на роботу, якщо вже він ночував вдома. Але…

— Тимуре?.. — покликала знову, адже у відповідь була лише тиша. — Агов!

Не витримавши, я вирішила обережно зазирнути всередину кімнати, щоб переконатися, що він не проспав. Проте кімната виявилася пустою. І все ще захаращеною речами.

— Мазур, ти тут? — цього разу постукала у ванну, але й там нікого не було.

Перевірила кухню — та ж сама історія.

Що ж, не довго музика грала. Тобто не довго протримався ефект просвітління в голові Тимура.

Я була впевнена, що посеред ночі його накрила чергова геніальна ідея, і він поїхав в офіс, щоб її реалізувати. А тепер, б'юся об заклад, він знову спав у своєму кабінеті. Власне, нічого нового.

Зітхнувши, я повернулася в кімнату, розчесала волосся, яке вже не завадило б трохи вкоротити, ще раз переконалася, що маю гідний і професійний вигляд у брючному сірому костюмі, й попрямувала на роботу. Але перед тим, як зайти в офіс, я за звичкою вирішила взяти собі улюблене капучино в кав’ярні поруч. 

— Привіт, — звернулася до Ліди — руденької дівчинки-баристи, з якою ми за цей рік вже встигли трохи потоваришувати, — мені як завжди.

— Привітики, зараз буде. Поки можеш присісти й почекати, — відповіла вона, як завжди, демонструючи ямочки на щоках, що з'являлися від широкої щирої усмішки. — Наприклад, — вона нахилилася і додала максимально тихо, — ти могла б почекати поряд з о-о-он тим персонажем, — вона непомітно стрельнула очима кудись углиб залу. — Не знаю, чи є у нього дівчина, але ти просто зобов'язана це з'ясувати. Щойно він зайшов, я одразу про тебе подумала. Типу... Бляха, у вас були б ду-у-уже гарні діти.