Глава 3

Додому я потрапила близько сьомої години вечора, але Тимура не було. І мене це аж ніяк не здивувало — ми ділили житло вже майже рік, але, направду, можна було сказати, що й не жили разом.

Взагалі, коли він запропонував жити в одній квартирі, я уявляла, що це буде весело й цікаво. Гаразд, ще трохи ніяково, адже я ніколи не жила з хлопцем, але все ж більше весело та цікаво. Однак мої очікування — чи побоювання — не виправдалися. Ми просто… фіксували присутність одне одного за залишками кави в кавоварці та порціями приготованої їжі в холодильнику.

Серйозно. Ми могли днями не бачити один одного.

Тимур за звичкою працював ночами в офісі, а вдень повертався додому відсипатися. А я ж робила те саме, але навпаки. І лише правило "два на два" (два дні я готую їжу нам, а два — він) не давало мені забути, що я мала сусіда.

Втім, я до цього вже звикла і, якщо чесно, не дуже парилася щодо цього. Не було коли. Однаково всі свої сили я вкладала в нашу справу, а у хвилини спокою — банально хотіла спокою. Тож і зараз, скинувши з себе напругу дня разом із робочим одягом, я прийняла душ, влізла в найзручніші безрозмірні штани й пішла на своє улюблене місце в квартирі — на кухню.

Правду кажучи, сьогодні була не моя черга куховарити, але після такого важкого дня мені потрібно було відволіктися на те, що я справді любила. До того ж я вже декілька днів ходила і думала про ніжне ризото з креветками, вершками, запашною зеленню і…

В цей момент пролунав звук відчинення дверей, який вирвав мене з гастрономічних мрій.

Я здивовано кинула погляд на смарт-годинник — десять хвилин на дев'яту. Так рано Тимура побачити я точно не очікувала.

— Ну добрий вечір! — сказав друг, зайшовши до мене, але зробив це не для вітання, а для вираження свого невдоволення. — Взагалі-то, я тут запланував пасту приготувати, — він кивнув на два крафтові пакети з продуктами, що тримав у руках.

— Невже ти відмовишся від мого ризото? — запитала, всміхнувшись.

Тимур зітхнув і демонстративно впустив пакети на підлогу. Після цього підійшов і плюхнувся за стіл.

— Пропустити свою чергу — це страшна жертва, але, — він витримав драматичну паузу і прицмокнув язиком, — я готовий на неї піти.

От дурник. Ніби йому справді дуже шкода, що я звільнила його сьогодні від цього.

— Ти рано, — зауважила, повертаючись до приготування. — Чи, може, переодягнешся і назад в офіс?

Цей варіант був ду-у-уже ймовірним.

— Я ж обіцяв, що це було востаннє, — відповів з таким чесним-чесним виразом обличчя, що я майже купилася. Майже. — А ти дарма не віриш, – Тимур, як завжди, безпомилково "прочитав" скепсис на моєму обличчі. — І взагалі, в мене був мегапродуктивний день. Я сьогодні молодець.

— Та ти що! Справді? — я удавано здивувалася, ритмічно помішуючи дрібно нарізану цибулю на пательні, щоб та стала ідеально напівпрозорою.

Тимур тихо пирхнув, підпер щоку рукою, спостерігаючи за моїми рухами, і промовив:

— Яка ж ти злюка, Владко. Давно тебе такою не бачив.

Я прикусила зсередини щоку. Може, я вже дійсно перегинала палицю?

— Вибач, настрій не дуже, — вирішила трохи згладити кути.

— Та я вже по ризото це зрозумів, — відмахнувся він. — Але зараз я тобі настрій покращу.

— Справді? — цього разу запитала вже більш приязно і з ноткою щирої цікавості.

— Ага.

Він несподівано підвівся і, перехопивши моє зап'ястя, змусив покласти дерев'яну лопатку на стільницю.

— В мене все згорить, — невдоволено попередила я, кивнувши на пательню.

— Ой, та й Бог з цим! 

Я вже набрала в груди повітря, щоб обуритися такою зневагою до мого мистецтва, коли він обхопив мене руками за плечі та зробив ще один крок вперед. Тепер він стояв надто близько і дивився на мене поглядом, від якого раніше (раніше!) в мене зрадницьки підкошувалися ноги. Але наразі це була нормальна, абсолютно буденна ситуація між двома друзями-сусідами, правда ж?

— Владо Матвіївно, — промовив Тимур, прочистивши горло, і почав нахилятися ще ближче. 

Гаразд, це вже було не зовсім буденно. І дивно.

Що він вигадав?!

— Ваше прохання було почуте і прийняте в роботу, — тихо продовжив майже на саме вухо. — І тепер воно виконане.

— В…виконане? — запнувшись, запитала, намагаючись зберігати незворушний вигляд. 

— Ага. Такий прекрасний я, — промуркотів Тимур, навіть не думаючи відсторонюватися, — знайшов нам, — радісно продовжив і раптом ще міцніше стиснув мої плечі, — ідеального менеджера!

— Менеджера?

Якого ще…

— Саме так, — кивнув і різко відійшов. — Не простого помічника, а того, хто зробить нашу справу успішнішою!

Помічник. Точно.

Зненацька в ніс потрапив легкий запах горілого і, крутонувшись, я швидко вимкнула вогонь на плиті. 

— Чорт, — вилаялася, дивлячись на зіпсовану заготовку.