2.3

Вислухавши майже нескінченні примхи доньки мера, я ледь не бігом вирвалася на невелику терасу, щоб нарешті ковтнути свіжого повітря. Там я знову зустріла Ярослава.

— Вже не панікуєш? — всміхнулася йому.

— Тимур домовився з "Принт-самом", щоб вони виконали наше замовлення, — відповів з явним полегшенням. — Ми навіть у мінус не підемо. А ремонтник має приїхати до нас після обіду. Обіцяв сьогодні ж усе й зробити.

Ну, хоч тут від мене нічого не вимагали.

— Рада це чути, — щиро видихнула я.

Він кивнув і, ніби відчувши мій стан, тактовно залишив мене саму.

Обпершись ліктями на прогріті сонцем поручні, я заплющила очі і... повною мірою усвідомила, наскільки втомилася. Тобто цей рік, звісно, був неймовірно насиченим, драйвовим, і досягли ми чималих висот, але, схоже, моя внутрішня батарейка вже була мало не на нулі.

— А ось і ти, — пролунав ззаду голос Тимура. І, мабуть, чи не вперше він не викликав у мене радості.

— Сподіваюся, ти без поганих новин, — промовила, не обертаючись.

Зрештою, якщо він так швидко повернувся — подібний розвиток подій був дуже ймовірним.

— Ні, — сказав він і раптом легко розсміявся.

Гаразд, цей його теплий сміх — це вже інша справа. Його я готова була чути де завгодно і коли завгодно.

Я обернулася до друга й побачила, що він стояв, розслаблено притулившись спиною до дверей, і мружився від сонця. Його шорти та лляна сорочка все ще були в жахливому стані після "нічної" зміни, а волосся стирчало в різні боки, наче він надто часто занурював у нього пальці.

Чорт, незаконно навіть у такому стані мати настільки хороший вигляд.

— Я подумав про те, що ти сказала, — видав, складаючи руки на грудях.

— І?..

— Ти мала рацію. Я скинув усе на тебе, і це було абсолютно неправильно з мого боку.

Ого. У нас прогрес чи що?

— Але, — продовжив він, і моє піднесення дещо притухло, — я також не хочу відкидати дизайн. Принаймні поки що.

— І?.. — повторила, наче папужка, оскільки навіть близько не уявляла, до якого компромісу в результаті дійшов наш містер творець.

Тимур відштовхнувся від дверей і зробив крок назустріч, дивлячись мені просто в очі.

— Нам дійсно треба допомога, тож настав час знайти помічника.

Слава тобі, Боже! Нарешті!

— О, ця самовдоволена усмішка... Обожнюю її, — зненацька протягнув Тимур і закусив губу, щоб не розсміятися. — Вангую, далі буде фраза "а я ж казала".

Я усміхнулась ще ширше.

— Але ж я справді давно про це казала.

— І ти мала рацію, — промовив він, закотивши очі.

— Ех... Треба записати це і поставити собі на дзвінок, — мрійливо промовила я, а потім з нетерпінням додала: — То я можу відкривати вакансію?

Я точно знайду ідеальну людину. Ту саму, котрій зможу довіряти і без жалю передавати все те, що мене напружує. Наприклад, з чистою совістю скину всі зустрічі з такими специфічними персонажами, як Стерво Михайлівна.

— Ні, Владо Матвіївно, — обламав мене Тимур.

— В якому сенсі?

— Цього разу я сам усе зроблю, не хвилюйся.

Чорт забирай!

Чому люди кажуть "не хвилюйся", а потім одразу змушують хвилюватися?!

Ні, мені, безумовно, подобалося, що Тимур почав проявляти ініціативу, але… також мені було відверто страшно уявити, яку саме особу він зрештою знайде. Ще страшніше ставало від думки, який у неї буде "розмір"… професійного досвіду.

— А може… — почала я, пориваючись запропонувати хоча б спільну співбесіду, але сама ж себе обірвала. — Гаразд, тоді це на тобі.

Я ж сама просила його стати серйознішим. І тепер, коли він дослухався, я не могла дати задню і знову перекласти усе на свої плечі.

— Скоро все зміниться, голубонько, — пообіцяв він з придихом, а потім неочікувано позіхнув. — Точно, — пробурмотів, здригнувшись, — я ж можу ще кімарнути, поки менюшки робляться.

— Будильник постав, — зітхнула я, стримавши нервовий смішок. — І досить називати мене голубонькою.

— Колись ти таки звикнеш, — коротко кинув він, підморгнув і пішов.