2.2

Чому? Бо я точно знала, де його знайду.

Підійшовши до дверей його кабінету, я на всяк випадок спробувала натиснути на ручку, але, звісно, справді було замкнено. Тому я дістала свій комплект ключів, провернула замок, зайшла всередину і… там було саме те, що я й очікувала побачити.

— Добрий ранок! — їдко промовила, підходячи до тіла, що незручно скорчилося в офісному кріслі.

Тіло здригнулося, а потім голова, що до цього спочивала прямо на робочому столі, повільно підвелася.

— Не треба так кричати, — охрипло відреагував Тимур, з силою протираючи обличчя долонями, ніби намагався стерти втому.

Потім він розгублено озирнувся, подивився на вікно, за яким яскраво світило сонце, і...

— Бляха, вже ранок? — пробурмотів, знову позіхаючи. — Чорт, я навіть не пам'ятаю, коли заснув. І так, я знаю, що обіцяв...

— Я не збираюся тебе виховувати, Тимуре. Вже втомилася марно битися головою об стінку, — перебила його і зітхнувши, підійшла до кулера, щоб налити йому склянку холодної води, без якої він ще довго буде "прокидатися". — Але при цьому ти не можеш вимикати телефон й ігнорувати всіх.

Віддаючи йому склянку, отримала ту саму вдячну усмішку, яка говорила: “Я облажався, але ти не можеш на мене злитися”.

Та проблема в тому, що я таки могла. Сьогодні — могла.

— І не усміхайся! — я схрестила руки на грудях, захищаючись від цього погляду, а потім все ж не витримала: — Ти потрібен мені вдень в офісі. Нормальний, а не в стані новоствореного зомбі!

Він постійно затримувався в кабінеті на всю ніч, ловлячи хвилю натхнення. Але для нашого бізнесу ця його одержимість ставала просто катастрофою.

Коли вночі творчий процес поглинав його з головою, то вдень, коли починалася суха операційна рутина, він фізично вже не міг на неї перемкнутися. І байдуже, що рутина — це організаційні моменти, без яких компанія не виживе. Це ж “зайве”, яке можна скинути на мене, бо ж… Влада найкраща, Влада все зможе. Це пряма мова, якщо що.

— Це востаннє, Владо, — відповів він, невдоволено підтиснувши губи.

Ага, я знала, що він не любив, коли я його відчитувала, але… Чорт, ну як інакше? І знаєте, тут, мабуть, річ не зовсім в роботі. Тобто я потребувала його допомоги, звісно, але мене більше страшило те, що він таким ритмом життя реально вбивав собі це саме життя.

— Знайди Ярослава, — повернулася до основного, адже на все інше не було часу. — З принтерами знову якась халепа, а ми маємо сьогодні здати термінове замовлення.

— Алішин... От лайно, — він прикрив долонею очі. — Вчора мав прийти майстер, але у нього там якісь сімейні проблеми. Я не встиг знайти нового. Мусив, — кинув швидкий погляд на згаслий монітор, — закінчити дещо... важливе і забув.

— Ти ж пам'ятаєш, що у нас є ще два дизайнери? Ти не повинен робити все сам.

— Але я повинен! І хочу цього! Це просто... Просто те, що в мене справді виходить! Це для мене буквально все, розумієш? До речі, конкретно цей проєкт я взагалі не міг доручити нікому іншому.

Я завмерла.

Це для нього все… Прекрасно!

— Тоді навіщо було взагалі відкривати цю компанію? — холодно запитала я. — Сидів би й далі на фрілансі і отримував максимум кайфу без жодних зайвих зобов'язань.

— Ти зараз серйозно? — Тимур насупився, ніби мої слова вдарили його.

Я ж лише розчаровано похитала головою.

— Мені набридло варитися у проблемах, поки ти ховаєшся від того, що тобі не подобається. Я пропонувала найняти менеджера зі сторони, щоб розвантажити нас, але ж ти був проти. Казав, ми впораємося вдвох. І ось яка штука, Тимуре, — я гнівалася все сильніше й сильніше, — вдвох ми дійсно впорались би, але ми не вдвох. Є лише я, а ти… займаєшся тим, що для тебе є всім.

Він мав розгублений вигляд і, здається, навіть не знав, що відповісти.

— Нічого не кажи, — вирішила я за нього. — Мене там чекає донька Санковського, — він скривився. — Ага, в мене своїх справ купа. А ти, будь ласка, повернися нарешті в реальність і займися принтерами.

Не чекаючи його виправдань чи іншої реакції, я розвернулася і вилетіла з кабінету, зачинивши за собою двері з трохи більшим зусиллям, ніж слід було. А повернувшись до входу в переговорну, я глибоко вдихнула, змусила себе натягнути бездоганну професійну усмішку і нарешті зайшла до ненависної клієнтки.

— Добрий ранок, Алісо Михайлівно, перепрошую за затримку, — промовила я сходу рівним і ввічливим тоном.

Брюнетка, розвалившись на шкіряному кріслі, провела мене розгніваним, зверхнім поглядом.

— Ви знаєте, скільки коштує мій час? — зухвало запитала вона, постукуючи нігтями по скляному столу.

Я ж подумки відповіла, що ні чорта він не коштує. Ця дівчина буквально нічого не вміла, а салон, який ми, на наше нещастя, обслуговували поліграфією, був відкритий на гроші її батька-мера.

Однак вголос я вимовила інше:

— Ви дуже зайнята людина, так. Тому не гаймо часу і перейдемо до справ.