1.1

Тоді ми перейшли на кухню і за чашечкою дуже смачної кави встигли трохи ближче познайомитися. Звісно, це було суто поверхневе спілкування, однак я впевнена, що нагода пізнати одне одного краще ще обов'язково трапиться.

Загалом я круто провела час, але коли зʼявився Тимур, не могла не зрадіти, що він знову поряд.

Просто він з тих людей, які миттєво роблять будь-яку атмосферу легшою та приємнішою. А ще його прихід означав, що ми нарешті відправимося на закупи. Не те щоб я кудись поспішала, але найбільше в цьому житті я не любила, коли щось йшло не за моїм планом.

І ні, не ставайте моєю сестрою і не згадуйте мені про кулінарні курси. То — інше. Зовсім-зовсім інше.

— Готова? — сяючи білозубою усмішкою, запитав друг.

— Я була готова ще годину тому, — відповіла, закотивши очі.

— Так-так, я свиня, — зітхнув він. — Але ж ти мене вибачиш, так? Ти ж не вмієш на мене злитися.

Тепер вже приречено зітхнула я.

Не вмію, і це факт.

Щойно я підвелася, Тимур одразу вхопив мене за руку і потягнув до виходу. Однак у дверях він раптом зупинився й обернувся до Артура з Авророю:

— Гей, може, пообідаємо потім всі разом? Ми надовго не затримаємося.

— Я не проти, — озвався Арт, знизавши плечима.

— Та я теж, — підтримала Аві.

— Супер, тоді дочекайтеся нас. Ми все принесемо із собою.

— А мене ти запитати не хочеш? — поцікавилася я жартома, коли ми вийшли у підʼїзд.

Тимур кинув на мене хитрий погляд.

— По-перше, я за тобою сумував і хочу провести з тобою більше часу, тож так швидко я тебе не відпущу.

Гей, дурне серце, не стукай так швидко!

— А по-друге, дорога моя найкраща подруго, — додав він, — нам буде що відсвяткувати, коли я тобі дещо покажу.

— Мені варто боятися? — всміхнулася я.

— Тобі варто очікувати на магію, — багатозначно протягнув він, підморгнувши.

***

— І шо це за місце? — запитала я, коли за пів години ми зупинилися перед якоюсь будівлею.

Це була невелика новобудова на чотири поверхи зі скляним фасадом, у якому гарно відбивалося безхмарне небо. Сучасна, стильна і, схоже, дуже простора. Та ще й розташована в чудовому районі за два кроки від центру і нової паркової зони.

— Зараз все побачиш, — кинув Тимур і впевнено попрямував до центрального входу.

— Ти… — випалила, запнувшись. — Ти куди? Стій! Нам туди не можна.

— Владо, просто йди сюди.

Тимур зупинився біля дверей, відчинив їх і простягнув руку у запрошувальному жесті.

— Якщо викличуть поліцію — скажу, ти мене змусив, — пробурмотіла я, обережно підійшовши ближче.

— Твоє право, люба, — гиготнув він, і ми зайшли всередину.

Нас зустріло лобі, чи те, що мало ним бути у майбутньому. Наразі там було пусто і брудно, але на підлозі вже рівними рядами лежала світла плитка. Поки я все роздивлялася, Тимур не став зупинятися і пішов ще далі.

— Серйозно, сюди, мабуть, не можна заходити без дозволу, — прошипіла я в його спину, нервово озираючись довкола, немов злодійка якась.

— Можна.

Він був надто самовпевненим, і це змусило мене напружитися.

Зрештою ми піднялися сходами на третій поверх, пройшли крізь ще одні двері й опинилися у величезному приміщенні у форматі опен-спейсу, в яке крізь панорамні вікна лилося море світла.

— Та-да-а-а-ам! — проспівав Тимур і, розсміявшись, розкинув руки і переможно покрутився на місці.

Я ні чорта не розуміла.

— Владко, ти досі не здогадалася? Це наше місце! Тут скоро буде наш офіс!

Чесно? Мені здавалося, від звуку, з яким моя щелепа впала, зараз піде луна.

— Ні, — я з невірою похитала головою.

— Так! — закивав Тимур, а після, підійшовши ближче, взяв мене за обидві руки. — Я зняв його для нас одразу на рік. І разом ми перетворимо його на щось неймовірне, впевнений.

Я продовжувала дивитися на нього з шоком.

Тобто, це ж божевілля, так? Справжнє, щоб його, божевілля!

— Ну, може, ти щось скажеш?

— Звідки гроші, Тимуре?

Не подумайте, що я якась меркантильна, але ж це Тимур. Він лише нещодавно почав серйозно займатися дизайном і заробляти на ньому, а до цього — спускав гроші батька на… та на всякі не надто важливі штуки, типу, нових телефонів, кастому для свого авто тощо.

А тут така сума. І ні, я точно знала, що Данило Борисович не дав би її сину. Не після їхнього останнього конфлікту.

— Я продав авто, — не знітившись, відповів Тимур.

— Ти ж його програв, — нагадала я.

А, так. Часом значна частина його коштів йшла на покриття дурних парі, в які він влізав від нудьги.