Глава 1

— Ну ж бо, відповідай, — пробурмотіла сама до себе, однак жіночка поряд якось дивно на мене покосилася.

Я відійшла трохи далі, щоб не дивувати людей ще більше, і знову набрала Тимура. Але, звісно, у відповідь лише довгі монотонні гудки.

Ми ж, бляха, домовлялися, що зустрінемось о другій на вокзалі. І де він тепер?

Хоча... може, просто телефон забув?

Я почала озиратися довкола, однак знайомої хвилястої шевелюри як не бачила, так і не бачила. Важко видихнувши, я перейшла до важкої артилерії і подзвонила Артуру Самборському — кращому другу мого Тимура.

— Слухаю, Владо, — одразу ж відповів, а я з полегшенням подумала: “Ну, хоч хтось мені сьогодні відповідає”.

— Привіт, Арте. Тут таке дивне питання, не підкажеш адресу Тимура? Тобто Аврори. Тобто місця, де Тимур зараз живе, — протараторила, відчуваючи себе якоюсь дурепою останньою.

— Щось сталося? — стурбовано запитав він. — Чому ти питаєш?

— Та ні. Просто… я в місті, Тимур мав мене зустріти, бо ми повинні були їхати скуплятися для переїзду. Ну, про це ти ж знаєш?

— Про те, що цей довбень вмовив тебе кинути все і переїхати через його божевільну ідею?

— Не таку вже й божевільну, — не погодилася я.

— Але все інше ти не спростувала, — гмикнув друг. — Де саме ти знаходишся?

— Біля головного входу на вокзал.

— Підходь до зупинки, я зараз тебе заберу. Саме їду до них.

— О! Супер! — зраділа я.

Через десять хвилин я вже сідала в шикарний салон Мерседеса Артура.

— Добрий день, жертовнице, — пожартував він і у звичному жесті протягнув мені руку для вітання.

Це наш з ним такий “прикол”, адже в першу зустріч я так злякалася його пихатого й зарозумілого вигляду, що звернулася на “ви”, сказала “добрий день” і протягнула руку, як дикунка якась.

Він мені цього не забув і, схоже, ніколи не забуде.

— Ха-ха, — саркастично пирхнула я, потиснувши руку у відповідь, і закотила очі. — Ти прямо як Мілана.

— Вона теж проти твого переїзду? Я завжди казав, що твоя старша сестра — мудра жінка, — відповів, вируливши на основну смугу.

— Я не зрозуміла, ти що, не радий, що я повернулася? — удавано обурилася я.

— Радий. Але ж я, на відміну від деяких, пам’ятаю, що працювати в офісі ти ніколи не хотіла.

— Тимур теж це пам’ятає, але йому потрібна надійна людина поряд. І це ж не назавжди. Ми домовилися, що щойно справи налагодяться, і він набере собі команду, я піду.

— Ти сама в це віриш?

— Саме так, — відповіла без вагань.

Артур зітхнув.

— Гаразд, твої справи — твої рішення.

Я кивнула, і потім ми нарешті залишили цю тему.

Перейшовши до більш звичних розмов, ми якось непомітно для мене дісталися просторого двору з однаковими багатоповерхівками, розміщеними майже змійкою.

— Зачекаймо на Аві. Вона скоро буде тут, з нею й зайдемо у квартиру, — сказав Самборський, виходячи на вулицю.

— Думаєш, з Тимуром все добре? — запитала, теж вийшовши на свіже повітря.

— Владо, — він сперся на дверцята і поблажливо подивився на мене.

— Він спить, так? — криво всміхнулася я.

— Даю гарантію.

Ну, це цілком в стилі Тимура.

— Впевнена, він просто всю ніч працював.

— Аякже, — Артур закотив очі. — Інших виправдань немає.

Я знала, що він бурчить не зі зла, але однаково стало неприємно.

— Мені здається, інколи ти забуваєш, що він твій друг.

— Навпаки, Варварук. Я дуже гарно це пам’ятаю, тому й не намагаюся вибілити його. Йому давно слід подорослішати.

Відповісти я не встигла, адже здалеку ми почули гучний рев мотоцикла.

— А ось та, кого ми чекаємо, — повідомив Артур, і його обличчя осяяла така м'яка усмішка, якої я в нього ще ніколи не бачила.

— Вона дійсно особлива? — не змогла не запитати й сама мимоволі усміхнулася, дивлячись на нього.

Самборський трохи нервово прочистив горло, а потім перевів погляд на мене і всміхнувся ще ширше.

— Вона — моя, — неочікувано твердо заявив він.

Мені залишалося лише порадіти, що він знайшов для себе саме ту.

Тим часом ефектний спортивний мотоцикл із салатовими вставками різко загальмував біля нас. За кермом сиділа не менш ефектна дівчина, яка одразу ж заглушила мотор і роздратовано підняла візор свого блискучого шолома.

— Не заважаю? — запитала вона.

— Невже я вас дочекався, Авроро Олексіївно, — відповів Артур, ступивши ближче до неї, ніби не міг втриматися.

— А ви не надто сумували, тож не розумію суть претензії, — зухвало промовила дівчина, і я почула в її голосі явні нотки ревнощів.